Брати Менші Капуцини

КАПУЦИНИ В УКРАЇНІ

Перший Монастир Ордену Братів Менших Капуцинів в Україні було засновано у Львові в 1709 році. До кінця XVІІI ст. на території сьогоднішньої України постало 16 монастирів, які належали до Польської Провінції Капуцинів. Ця Провінція була поділена на дві кустодії: польську і руську (волинську). Всі чернечі доми, що знаходились на українських землях, належали до руської кустодії. Під кінець XVІІI ст. Річ Посполита (Польща) була поділена між трьома державами, що спричинило також і поділ польської провінції на кілька адміністративних одиниць. На українських землях, приєднаних до складу Росії, в 1796 році зродилась руська провінція, котра через репресії і ліквідацію монастирів царською владою в 1808 році назавжди зникла з життя Ордену. Монастирі на українських землях, де панувала Австрія, були приєднані до створеної в 1785 році Галицької Провінції. Після другої світової війни Західна Україна була приєднана до Радянського Союзу і всі монастирі, котрі знаходились на її території, були закриті радянською владою. Деяких братів було засуджено і вислано до Сибіру.
В Радянському Союзі залишився слуга Божий Серафін кашуба, котрий аж до своєї смерті (1977) вів душпастирську працю в Казахстані, Україні й Росії.
В Україну капуцини повернулись в 1988 році. Першим з них був бр. Станіслав Падевський. Спочатку брати допомагали священикам в парафіяльній праці, а потім почали посідати самостійні осередки: в 1989 році капуцини повернулися до свого давнього монастиря в Старокостянтинові; в наступному році відкрили осередок в Красилові; в 1992 році повернулися до Вінниці; а з 1993 року працюють в столиці України – Києві.

5 січня 1995 року бр. Ричард Модельскі, Провінційний Міністр Краківської Провінції, звернувся до Генерального Уряду з проханням встановити для працюючих в Україні братів кустодію. Відповідний декрет від 13 червня 1995 року набув юридичної чинності 5 липня 1995 року, першим кустошем був призначений брат Блажей Суска.
На момент створення Кустодії в Україні працювало дев`ять братів, а декілька братів з України перебували на той час у Польщі, проходячи початкову формацію. Капуцини тоді мали чотири осередки – в Старокостянтинові, Красилові, Вінниці та Києві. Наступні роки були періодом подальшого розвитку Кустодії, як територіального, так і чисельного. В 1999 році відкрились нові чернечі доми на Сході України – в Дніпропетровську та в Дніпродзержинську.

Розвиток Ордену на цих територіях привів до того, що 14 червня 2004 року Кустодія Братів Менших Капуцинів була піднесена до рангу Віце-Провінції України та Росії, яка підпорядкована Краківській Провінції. На сьогоднішній день Брати Капуцини працюють в трьох єпархіях України: Київсько-Житомирській, Кам’янець-Подільській та Харківсько-Запорізькій – а також у Саратовській єпархії Росії, на територіях яких знаходяться 7 монастирів: у Вінниці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Києві, Красилові, Староконстянтинові, та Воронежі (Росія), в яких мешкають та працюють 28 братів капуцинів.

ІСТОРІЯ Ордену Братів Менших Капуцинів

У перші десятиліття XVI століття троє францисканських італійських обсервантів (одне з перших відгалужень ордену святого Франциска): Матео з Башіо, брати Людовик і Рафаеле Теналія з Фоссомброне – об’єдналися в одному прагненні реалізувати своє покликання, докладніше дотримуючись Статуту святого Франциска і ведучи життя, більш віддане молитві. Початковим задумом цих братів не було створення нового чернечого ордену, вони лише бажали докладніше наслідувати святого Франциска і його перших товаришів, беручи їх за взірець свого життя. У 1528 році з допомогою Катерини Чібо, баронеси Камеріно, родички папи Климентія VII, яка була захоплена героїчним служінням хворим перших капуцинів під час епідемії чуми у 1525 році, вони отримали папський дозвіл вести той стиль життя, якого прагнули. Між іншим, папа Климентій VII дозволив братам вдягатись у рясу з гострокутним каптуром і носити бороду, що є символом бідності, простоти і суворості життя. Саме від гострокутного каптура ряси орден, який на початку носив назву „Братів Менших пустельницького життя”, завдячує свою спочатку народну, а потім і офіційну назву – Братів Менших Капуцинів.

До сьогоднішнього дня капуцини відрізняються від інших Братів Менших своєю зовнішністю: рясою з гострокутним каптуром і бородою, яку багато хто з них носить. Матео з Башіо, Людовик і Рафаелє Теналія були не єдиними на той час францисканцями, які бачили потребу реформи Ордену. Невдовзі після офіційного затвердження капуцинів папською буллою Religionis zelus (3 липня 1528 року) багато інших францисканців-обсервантів приєдналось до реформаторів, серед яких були такі видатні постаті як Джованні з Фано, Бернардіно з Асті і Бернардіно з Окіно, які стали колонами нової францисканської реформи. Вступ до Ордену цих братів спричинився до розвитку служіння капуцинів. Адже перші капуцини займались передусім фізичною працею, а вищезгадані брати наголосили на нагальній потребі проповідування і навчання, не гасячи при цьому духа молитви і суворості. Ці дві форми праці – фізична і апостольська – співіснують в Ордені по сьогоднішній день. Капуцинська реформа дуже швидко поширилась – вже через 50 років Орден нараховував більше, ніж 3500 братів. XVII-XVIII сторіччя – це золотий період капуцинського Ордену. Близько 1761 року число капуцинів сягнуло свого апогею – 34 тисяч братів, розпорошених по всій Європі, в обох Америках, Індії і північній Африці. Згідно статистики на початку 2002 року нараховувалось майже 11 тисяч братів капуцинів, які проживали в 96 країнах світу. Орден Братів Менших Капуцинів за кількістю ченців посідає четверте місце серед чоловічих орденів у католицькій Церкві. Сьогоднішнє служіння капуцинів дуже різноманітне і залежить від ситуації, в якій їм доводиться жити. Серед них є професори і кравці, духовні провідники і кухарі, проповідники, капелани, настоятелі, медики тощо. Та для капуцинів не так важливо, що вони роблять, скільки, як вони це роблять. Як про це свідчить назва „Брати Менші” капуцини бажають бути братами і слугами тих, яким вони служать. З огляду на свою простоту, безпосередність, доступність і готовністю йти туди, де їх потребують, а також на свій спосіб життя і праці капуцини отримали назву „братів людей”.

Капуцини в Україні – сьогодні

Протягом десятиліть атеїстичного режиму у Радянській Україні здавалося, що християнство зникне з цих земель назавжди, а про повернення капуцинів, католицьких монахів, годі й було думати. Але сталося чудо, й у 1988 році, на самому початку релігійної відлиги, в Україну приїхав перший капуцин – Станіслав Падевський, який започаткував відновлення капуцинської присутності в Україні. Повернення перших капуцинів в Україну Відновлення капуцинської присутності в Україні буде пов’язане з Краківською провінцією Братів Менших капуцинів. Після війни до її складу входили брати, які ще пам’ятали часи, коли до провінції належали монастирі на східних галицьких землях і в Острозі. Багато хто з них народились на сьогоднішніх українських землях, багато хто працював до і під час війни у Львові-Замарстинові, Дрогобичі, Олесько, Острозі. Розповіді старших братів про релігійне життя в Україні постійно викликали подив у молодших братів. Серед братів жили Хіляри Вільк, настоятель Бару, якого радянська влада депортувала в Польщу в 1959 році, Ремігій Кранц, настоятель Острогу, якого було заслано у Сибір, Альбін Яноха, який після повернення з Навчання у Римі потрапив до Львова, і звідти був засланий у Сибір. Брати також чули про Серафіна Кашубу, який вів підпільне апостольство у Радянському Союзі, а також мали можливість особисто від нього почути про релігійну ситуацію в Україні, Казахстані, коли приїхав на деякий час на лікування в Польщу в 1969 році. Під кінець 80-х років XX століття в Радянському Союзі почалася релігійна відлига. Католицька Церква в Україні мала лише декілька офіційно зареєстрованих парафій, мале число священиків або з Литви, або з місцевих, які чи офіційно, чи підпільно навчались у Ризі. Саме тоді, коли появилася можливість приїхати на допомогу місцевим священикам, в Україну в 1988 році приїхав отець Станіслав Падевський, який став мандрівним священиком, допомагаючи у душпастирстві в різних куточках центральної України. Полонне, Бар, Городок, Дунаївці, Шепетівка, Старокостянтинів – це далеко не весь список місць, де працював отець Станіслав. Після року праці, у 1989 році, до отця Станіслава приєднався отець Хіляри Вільк, колишній настоятель Бару, Вінницька області. Це був насправді героїчний вчинок повернутись до душпастирства у країну, яка його колись за релігійну діяльність вислала у Сибір, а потім засудила і депортувала. Це був великий пастир, готовий віддати життя за овець. Отець Хілари після свого повернення в Україну також провадив життя мандрівного апостола. Перші капуцинські покликання української землі Відразу після появи капуцинів у Старокостянтинові до них зголосилися кандидати. Оскільки на той час ще не було можливості вислати їх на навчання в Польщу, їх потаємно приймали до новіціату і вислали у семінарію в Гродно. У 1991 році відкрилась можливість навчання у Кракові, тому перші п’ять кандидатів поїхали на навчання до столиці Краківської провінції капуцинів. Перший рік навчання був перехідним, оскільки крім навчання молоді брати повторно проходили новіціат. Після першого курсу семінарії і літніх канікул в новіціатському домі в Сендзішові Малопольському брати склали свої перші обіти. Їм на зміну до новіціату в Сендзішові приїхали ще троє молодих кандидатів з України, які зголосилися до капуцинів у 1992 році. Після них майже кожного року до капуцинського новіціату у Сендзішові приходили нові брати. Зростання кількості кандидатів спонукало створення річного постуляту, який почав діяти у Старокостянтинові. Великою подією стали перші вічні обіти братів з України – Леоніда Михальця і Ярослава Федірчука, які відбулися 13 червня 1997 року у Красилові. Через рік, 18 квітня 1998 року, у Красилові мала місце наступна урочистість – рукоположення першого капуцинського пресвітера – Леоніда Михальця, родом зі Старокостянтинова. Разом з ним у диякони був рукоположений брат Ярослав Федірчук, родом з Хмельницького. Через півроку, 21 листопада 1998 року, він був рукоположений як другий капуцинський пресвітер з України. Після закінчення навчання у пресвітери також будуть рукоположені брат Костянтин Морозов (у 2000 році), родом з Хмельницького, і брат Віктор Свідерський (у 2001 році), родом з Житомира. Перший капуцинський єпископ в Україні У 1991 році були відновлені офіційні структури Римо-Католицької Церкви в Україні. Папа Йоан Павло II встановив на території України дієцезії: Львівську, Житомирську і Кам’янець-Подільську – призначаючи для них єпископів. У Великий Четвер 1995 року Папа Йоан Павло II призначив отця Станіслава Падевського, вінницького капуцинського настоятеля, єпископом-помічником Кам’янець-Подільської дієцезії. Його хіротонія відбулася 10 червня 1995 року у Кам’янці-Подільському. Це була велика подія для капуцинів Краківської провінції, а особливо братів, які працювали в Україні. Згодом Папа Йоан Павло II призначив його єпископом-помічником Львівської архідієцезії, а після переорганізації церковної структури і після встановлення нових дієцезій у 2002 році Станіслав Падевський був призначений єпископом-ординарієм новоутвореної Харківсько-Запорізької дієцезії. Постання кустодії святого Антонія Постання трьох монастирів, в яких розвивалась оживлена пастирська діяльність, зростання місцевих покликань до капуцинів стали передумовою створення кустодії – однією з початкових адміністративних одиниць в ордені.

5 липня 1995 року, невдовзі після хіротонії єпископа Станіслава Падевського, брат Джон Коріво, генерал Ордену Капуцинів, проголосив декрет про створення української кустодії капуцинів під покровительством святого Антонія. До її складу увійшли брати, які на той час працювали в Україні, а також на підставі закону брати родом з України. Першим регулярним настоятелем кустодії, тобто кустошем, став брат Блажей Суска, а його радними брати – Юстин Русін і Адріан Гураль. Постання кустодії спричинилося до подальшого розвитку капуцинської присутності в Україні. В Україну прибули нові брати з Краківської провінції, зміцнився персональний склад монастирів, був утворений регулярний постулят для кандидатів.

На сьогоднішній день Брати Капуцини працюють в чотирьох єпархіях України: Київсько-Житомирській, Кам’янець-Подільській, Харківсько-Запорізькій, Мукачевській – а також у Саратовській єпархії Росії, на територіях яких знаходяться 8 монастирів: у Вінниці, Дніпрі, Кам’янському, Ужгороді (Закарпаття), Києві, Красилові, Старокостянтинові та Воронежі (Росія).

http://kap.org.ua/index.php