Єпископ Гончарук з Харкова: ми хочемо жити, жити вільно, бо це наше право

0
52
«В Бозі людина віднайде себе, і тоді ця людина буде сильна, буде сильне серце, а сильний світ будують сильні серця», – каже в інтервʼю для Радіо Ватикану – Vatican News єпископ римо-католицької Харківсько-Запорізької дієцезії Павло Гончарук, ділячись думками про досвід віри, яку випробовує і гартує жорстока дійсність. Він розповів про те, як харків’яни переживають цей важкий період, коли щоденні обстріли змушують їх знову залишати свої домівки.
 

Харків зараз перебуває у дуже важкій ситуації. Щодня ми бачимо новини про обстріли, про ракетні атаки, про загиблих людей і поранених. Внаслідок атаки росіян на супермаркет «Епіцентр», що була здійснена о 16:00 в суботу, в час і день, коли там зазвичай найбільш людно, 19 людей загинули і 54 отримали поранення. У ніч на 31 травня російська ракета влучила в п’ятиповерховий житловий будинок, в результаті чого загинуло щонайменше 5 людей, 23 отримали поранення. Серед поранених є працівник швидкої медичної допомоги, оскільки росіяни, вкотре застосували “тактику подвійного удару”: вони вдарили вдруге, коли на місці події вже працювали лікарі, рятувальники і поліція.

У місті, яке до російського повномасштабного вторгнення мало два мільйони мешканців, зараз залишилося вдвічі менше, але 500 тисяч з них – це біженці, які втекли до Харкова з населених пунктів, розташованих ближче до лінії фронту. Як виглядає життя в Харкові зсередини? Чи виїжджають мешканці? Як вдається плекати віру посеред цієї жахливої ситуації? На ці запитання в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News відповідає єпископ Харківсько-Запорізької римо-католицької дієцезії Павло Гончарук.

Біль тих, хто знову змушений покидати дім

«Ситуація стає критичною і дуже важкою, – каже він, – тому що коли на початку вторгнення люди довго не роздумували, чи виїжджати, чи ні: вони просто виїжджали, тому що бачили, яка є небезпека. Звичайно, тоді була набагато більша небезпека, ніж зараз, тому що російські війська вже стояли на об’їзній Харкова. І тоді було розуміння, що через пару годин Харків міг потрапити в оточення, і люди виїжджали. Потім, коли українські війська відтіснили росіян далеко від Харкова, за кордон і також дальше на схід, тоді люди почали повертатися, життя почало відновлюватися. Почали працювати магазини, ресторани, кафе, піцерії, працювали перукарні, салони. І тепер, коли знову є загроза, то сама думка про те, щоби виїжджати, пригадує той важкий досвід. Тому що, насправді, найважче це не виїхати, а бути далеко від дому, жити без якоїсь перспективи, без розуміння, що дальше, бути залежним від когось, бути в когось на квартирі. Ця невизначеність дуже  втомлювала людей. Також ті, які були за кордоном, досвідчили іншу дійсність, до якої нелегко звикнути, і коли вони повернулися, то казали: “Ні, хай вже що буде, то буде, але ми будемо тут, бо попри все, вдома легше”. Натомість, коли вже знову є небезпека, то люди переживають величезне внутрішнє тертя. Коли я спілкувався з людьми, в них на очах з’явилися сльози, і вони кажуть: “Отче, ми не хочемо виїжджати, але розуміємо, що мусимо виїхати”».

Єпископ Гончарук додав, що особливо важко сім’ям, бо треба думати про школу для дітей, а також жінки, чиї чоловіки воюють на фронті недалеко від Харкова, не хочуть виїжджати. «І знову оцей розрив сім’ї, – підкреслює він, – Мені здається, що це один із тих найболючіших моментів, який несе ця війна». Владика розповів про руйнацію, якої завдають російські обстріли: «Якщо прилітає авіабомба, яка важить півтора тони, то після неї залишається кратер глибиною вісім метрів і діаметром від тридцяти і далі, в залежності чи це була територія забудови, чи просто земля, або пісок. Тому дуже страшні руїни, руйнування зараз досить часті. Ну і остання така велика трагедія – це атака на великий супермаркет, де загинуло багато людей. Була велика пожежа і там все згоріло. Тобто такі “шокові ванни” Харків отримує щоденно».

«Ми хочемо жити у вільній, незалежній країні»

Попри таку складну ситуацію і велику втому, як підкреслює Харківсько-Запорізький єпископ, ніхто не збирається здаватися. «Ми розуміємо: якщо ми піднімемо руки, нас просто знищать, – стверджує він. – І тому боремось і дякуємо всім тим людям, які надалі залишаються з Україною, пам’ятають про нас. Звичайно, є висловлювання окремих осіб чи груп, чи політиків, які намагаються схилити нас до того, щоб ми піддалися. Але ми не хочемо війни. Це однозначно. Ми не хочемо нікого вбивати. Також ніші військові говорять про це. Ми не хочемо вбивати, в нас нема прагнення вбивати, ми хочемо захистити. Ми хочемо жити, тому що це наше право жити. Ми хочемо жити у вільній, незалежній країні, а не як раби. І ми з великою завзятістю, з патріотичною відданістю захищаємо свою Батьківщину. І ми дуже вдячні всім тим, котрі нас в цьому підтримують. Тому що це також свідчить, що вони розуміють, що таке свобода, що таке гідність людини, що таке справедливість і правда. А справжня свобода – тільки в правді».

У Харкові, за словами владики Павла, залишилося не так багато католиків. І ми запитуємо його, чи вирішив він все-таки залишатися в місті і чи надовго. «Що стосується наших парафіян, то якщо у них є можливість кудись виїхати, то я заохочую їх виїжджати, якщо стає дуже небезпечно, – відповідає він. – Священики також поінформовані, що кожен має приймати рішення сам, залежно від ситуації. Я залишатимусь у Харкові доти, доки там перебуватимуть наші люди, бо моя присутність також потрібна, щоб їм допомогти. Наша присутність також корисна для волонтерів, для тих, хто рятує життя. Якщо мені доведеться покинути місто, я поїду з останнім ешелоном».

Досвід віри серед руїн

Йде третій рік війни. У місті, яке здається відкритою раною, серед болю і смутку, віра, яка допомагає вижити, змінюється і зміцнюється. «Вже на початку війни, – ділиться владика Павло, – я чітко зрозумів, що все, що існує, має кінець, і моє життя тут, на землі, також має кінець». Він пояснив, що тільки в любові людина пізнає, ким вона є насправді, віднаходить свою гідність, знаходить себе, а любов має свою силу і сенс виключно в Бозі, у відносинах з Ним і в інтимних стосунках з Ним. «Я знаю, хто я є, і тому мені не потрібно шукати якогось титулу, якогось підтвердження ззовні», – зауважує він, додаючи, що, з іншого боку, ми бачимо, скільки трагедії приносять безбожні серця, порожні серця, які нічим не можуть наповнити заспокоїти: вони нещасні, вони хочуть відчувати себе важливими. Цими серцями керує страх, ними маніпулюють, вони тікають від правди. «Тобто війна відкриває таку правду, – каже він. – І в цей момент я дякую Богові за те, що Він дав мені дар віри, бо Його присутність, тобто досвід Бога, дає мені сили вистояти, зрозуміти, хто я є, куди прямую і навіщо це роблю, дає мені сили йти далі, не мовчати. І тому навіть тоді, коли часом, розмовляючи з людьми, які переживають стільки болю, з’являється відчуття безпорадності, немочі, відчуття, що я нічого не можу зробити, віра дає мені силу, фундамент. Тому я бажаю кожній людині відчувати Бога, бути з Богом, тому що в Бозі людина віднайде себе. І тоді ця людина буде сильна, буде сильне серце, а сильний світ будують сильні серця. Тому, якщо ми хочемо, щоби світ наш був людяний, то маємо турбуватися про те, щоби наші серця були людяні, а вони будуть людяні лише тоді, коли там буде Божа любов».

Світлана Духович – Ватикан

Vatican News

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Введіть свій коментар!
Введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.