Про ситуацію та свідчення жителів у Запоріжжі, де вже два роки проходить лінія фронту, розповів єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії Ян Собіло.
Багато людей виїхало на початку війни. Тепер виїжджають ще інші, тому що є загроза. Контрнаступ українських військ поки що не вийшов так, як би ми хотіли. Тому люди бояться, що як росіяни прорвуться в сторону Запоріжжя, то можуть не встигнути з дітьми виїхати, особливо ті, які мають маленьких дітей. Вони стараються дуже активно шукати десь спокійніше місце в Україні або за кордоном. Водночас дуже багато людей поприїжджало з окупованих міст. Спочатку вони виїхали далі від Запоріжжя, але потім повернулися, щоб бути ближче, щоб могли повернутися до Маріуполя, до Бердянська, до Мелітополя. Вони тепер є в Запоріжжі в очікуванні на визволення своїх міст, але розуміють, що мабуть це буде не так скоро. Хочуть бути там, бо атмосфера Запоріжжя чи Харкова, чи Дніпра є подібна до тих міст, які під окупацією. Вони почуваються себе ніби вдома. Люди дуже змучені, тому що підприємства деякі закрилися. Мешканці вичерпали свої запаси коштів, тому їм все важче і важче. Мабуть цей рік буде ще більш складний, аніж 2022 і 2023.
Господь дає мені дуже багато науки, яку я слухаю з уст людей, які приходять. Це, можна сказати, різні історії людей. Хтось втратив надію, хтось навпаки. Наприклад, віруюча особа, яка втратила чоловіка на фронті і каже, що на спочатку цього не могла зрозуміти і прийняти. Віруюча особа, а тепер знає, що це є дійсно така «жертва за Україну, яку мій чоловік так любив і я люблю. Як колись буде перемога, а вона буде, то я знаю, що в цій перемозі має також і свою частинку мій чоловік». Тобто і потім навіть дякую Богові за те, що можуть брати участь в цьому процесі. Дуже болючий процес, але він веде до перемоги. Тобто бачу як сам Господь відкриває серце на розуміння навіть втрати дуже близької особи чи втрати життя, чи здоров’я, як хлопці після ампутації. Дивлюся на їхніх жінок, на дітей – скільки там любові. Як вони стараються батькові допомагати і розуміють, що цю ногу втратив недаремно, що ми можемо спокійно поки що жити в Запоріжжі. Можемо прийти на Службу тому, що їхній батько на фронті захищав і через це тепер без ноги, але ми завдяки цьому можемо на своїй ногах прийти на Літургію.
