Коли трапляється конфлікт, кожен із подругів повинен вільно висловлювати власні почуття й одночасно терпляче вислуховувати те, що хоче сказати протилежна сторона. Трохи підвищений тон розмови не слід одразу сприймати як значну проблему й загрозу. Емоції, зокрема й бурхливі, – це повсякденний елемент життя. Тому треба навчитися давати собі з ними раду. Мусимо навчитися панувати як над власними почуттями, так і над емоціями ближніх. Святий Павло каже: «Гнівайтеся, та не грішіть, сонце нехай не заходить у вашому гніві…» (Еф. 4:26).
Наречені й подруги повинні відкрито і щиро обговорювати виниклі конфліктні ситуації. Якщо наречений (наречена) якоїсь миті образиться й піде геть, то, можливо, це і є найліпшим вирішенням проблеми. Якщо хтось не може впоратися з дрібними конфліктами, то, певна річ, не зможе дати собі ради й з більшими. «Не грішіть» означає «Не раньте одне одного, не використовуйте насильства, не маніпулюйте іншою людиною, а прийміть ті відмінності, які існують між вами». «Грішити» в цьому контексті означає «кривдити одне одного».
І ще одна дуже важлива порада, якої варто дотримуватися, коли трапився конфлікт і розгорілася сварка: ніколи не слід використовувати так званих останніх аргументів, тобто принижувати один одного, робити злісні зауваження чи образливі жести, застосовувати фізичну силу, згадувати давно минулі справи. Перехиляючи чашу терезів на свій бік за допомогою таких аргументів, робимо зв’язок деструктивним і нищівним; адже після такого з’ясування стосунків залишаються рани, які ще довго кровоточать, нерідко місяцями й роками отруюючи подружній організм.
Якщо наречені починають принижувати одне одного, їм треба якнайшвидше розлучитися, бо такий спосіб спілкування не віщує нічого доброго в майбутньому. Те саме, зрештою, стосується й подружжя. Якщо одна сторона принижує другу або якщо вони нищать одне одного й кривдять дітей, то Церква в такій ситуації допускає окреме проживання подружжя, яке не є розлученням. Людина ніколи не має права нищити й принижувати ближнього, бо не є його господарем. Особи, яких роками принижують, однозначно повинні протестувати: «Не дозволю тобі гнобити мене. Не дам тобі нищити наших дітей».
Для багатьох жінок подружжя перетворюється на справжнє пекло лише тому, що, будучи заляканими, вони постійно коряться чоловікові-тиранові. Коли один з подругів починає застосовувати насильство, другий повинен його зупинити. Часом варто сказати прямо: «Ти не є моїм богом, ти – лише мій чоловік (моя дружина). Не маєш права принижувати мене». Ми перестаємо боятися людей, коли усвідомлюємо, що тільки Бог є нашим Богом, а кожна людина – лише братом, сестрою.
Такий рішучий захист власної гідности й поваги до себе, який, однак, не опирається на гнів, ненависть і помсту, змушує сторону, котра використовує насильство, отямитися. Якщо хтось із подругів дозволяє принижувати й ображати себе, це в жодному разі не можна трактувати як особисту проблему приниженого чи приниженої. Це питання стосується всіх членів родини.
Дружина, яка, одночасно будучи й матір’ю, не вміє (нерідко тому, що не хоче) захищатися від насильства чоловіка, викривлює образ подружньої любови у свідомості своїх дітей. У такий спосіб дуже негативно впливає на їхнє майбутнє подружнє життя (те саме стосується й чоловіка та батька). Чоловік та дружина повинні вимагати одне від одного гідного й справедливого ставлення до себе, не лише дбаючи про власні інтереси, а й з огляду на добро своїх дітей. Не можна бути доброю матір’ю, не будучи доброю дружиною, і неможливо бути добрим батьком, не будучи добрим чоловіком. Істинна доброта є лише одна, хоча виражати її, звичайно ж, можна по-різному.
Я багато разів проводив конференцію на тему «Біль кривди, радість прощення». На неї передусім приїжджали жінки, старші сорока років, які здебільшого вже мали неабиякий досвід подружнього життя. Найчастіше їхні розповіді про життя в шлюбі були схожими: вона старається бути доброю дружиною, пере, готує, догоджає йому, а він постійно невдоволений, відкидає її, принижує, часто повертається додому напідпитку. Врешті вона доходить висновку, що, можливо, щось робить не так, як йому хотілось би, і починає ще більше старатися. Натомість він ще більше принижує її. І так усе безконечно повторюється. Яку ж пораду можна дати таким жінкам? Дуже просту. Передусім слід нарешті перестати бути «доброю дружиною», яка всією своєю поведінкою принизливо прохає чоловіка виявити до неї хоч якісь почуття. Кожен із подругів мусить мати почуття власної гідности. Чоловік і дружина повинні вимагати поваги до себе та своєї праці.
«Страху немає в любові…»
Любов можлива тільки тоді, коли люди почуваються вільними й обдаровують одне одного свободою. Без свободи зв’язок з іншою людиною перетворюється на неволю. А будь-яка форма неволі – це нещастя. Свобода є найважливішою умовою кожної справжньої любови – і Божої, і людської. Бог, прагнучи, щоб ми були не невільниками, а люблячими дітьми, обдарував нас свободою, незважаючи на ризик, що зрадимо Його любов.
Щоб почуватися вільними, мусимо перемагати свої людські страхи, які обмежують нашу волю, позбавляють нас свободи дій. Живучи в страху, не можемо розпоряджатися собою, не здатні вільно використовувати свої людські можливості: розум, серце, волю. Не можемо жити й працювати для коханої людини, жертвувати і страждати задля неї. Любов вимагає динамізму й творчости, а страх блокує їх. Натомість справжня любов нічого не боїться: «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1Ів. 4:18).
Звичайно, усі ми чогось боїмося. Ці страхи свідчать про крихкість нашого існування та нашу велику вразливість. Страх підштовхує нас до егоцентричного самозахисту. Якщо спокусимося на цю його пропозицію, то замкнемося в собі й втратимо здатність довіряти іншим, допомагати їм і жертвувати собою задля них.
Дошлюбний період і подружній зв’язок становлять для молодих людей великий виклик, який змушує їх розпочати боротьбу зі всіма страхами, що їх обмежують. І лише подолавши свої фобії, вони зможуть зростати у взаємній любові й свободі. Однак любов не лише закликає їх зростати у свободі, а й породжує бажання бути вільними. Закохана молода людина завдяки любові має достатньо відваги й сили, щоб відмовитися від усього того, що робить її невільником.
Закохані молоді люди повинні спонукати одне одного до боротьби зі страхами, що паралізують їхню любов. Шлюб, укладений під тиском, за допомогою залякування, Церква визнає недійсним. Бо любов без свободи неможлива, тобто, одружуючись, людина має вільно розпоряджатися власною особою. Тільки будучи вільним, можна сказати тому, кого кохаєш: «…Прирікаю тобі любов, вірність, і чесність подружню, і що не залишу тебе аж до смерти»[1].
«Чого я боюся? За що переживаю? В які моменти життя з’являється мій страх? Як мої побоювання можуть вплинути на подружні стосунки? Як відобразяться на вихованні дітей?» Ці запитання повинен поставити собі кожен із наречених і подругів. Дружина, спаралізована страхом, стає невільницею чоловіка. І навпаки. Саме страх стає причиною того, що люди так часто кривдять одне одного, навіть не усвідомлюючи, навіщо. Боячись життя, багато хто починає зловживати алкоголем, уживати наркотики, вдаватися до насильства. І це притаманно не лише молодим людям, а й дорослим.
Якщо чоловік і жінка нехтують страхами й побоюваннями, уникають їх у дошлюбний період і в подружньому житті, їхні стосунки стають нещирими. Подруги, які живуть у страху, не говорять одне одному правди, бо бояться, що вона може зруйнувати їхній теперішній добрий настрій. Чоловік боїться сказати щось щиро, тому що дружина відразу ображається й плаче. Дружина теж остерігається щиро розмовляти з чоловіком, бо він легко гнівається, підвищує голос і кричить. Як наслідок, під впливом взаємних страхів формуються нещирі, непрозорі й фальшиві стосунки. А згодом у таких ситуаціях виникає питання про майбутнє зв’язку.
За матеріалами: Витанія
Юзеф Августин: “Роздуми про любов”
