Любов і покора

0
104

Чим глибше усвідомлюємо людську слабкість і безпорадність, тим виразніше в нашій поведінці виявляється велике прагнення любові.

Найпомітнішим воно є, як уже було зазначено, у немовлячому віці та на старості літ, коли ми повністю залежимо від інших і покладаємося лише на них. Через власну слабкість і безпорадність ми не можемо маскувати й приховувати того, що прагнемо любові. Саме тому ці наші риси тоді і є такими виразними.

Жалюгідні замінники любові

Трапляється, що в дорослому віці, коли ще маємо чимало сил, ми дуже активні й багато працюємо. Люди нас хвалять, виявляють до нас неабияку увагу, запобігають нашої ласки. Зачаровані собою, ми підіймаємося черговими східцями кар’єри, багатства, споживацтва, почуваючись так, наче от-от потрапимо на небо. Крім того, оточуємо себе людьми, які лестять нам, і матеріальним комфортом. Живучи в таких умовах, вдаємо, що не надто потребуємо любові інших. Легко обманюємо себе, що нам ідеться не про любов, а про «щось» інше.

Але що ж тоді так насправді цікавить нас? Чергові щаблі кар’єри, більша людська слава, багатство, добробут, задоволення – це лише жалюгідні замінники любові. Маючи трохи сил, грошей, удачі, ми можемо обманювати наше спрагле любові серце, але не здатні остаточно заглушити в собі його голосу. Тому коли згадані замінники любові втрачають свій оманливий блиск, наше прагнення любові виявляється з новою силою.

Люди, які мають добру інтуїцію та здатні розуміти інших (бо непогано розуміють себе), легко помічають оте всюдисуще прагнення любові також у тих, хто старанно його маскує за ширмою зарозумілості, успіху, задоволення собою чи споживацтва.

Чимало наших конфліктних реакцій на слова чи дії ближніх свідчать (парадоксальним чином) про те, що наше серце спрагле любові. Своєю поведінкою, жестами кажемо ближнім, батькам, дружині, чоловікові, дітям, друзям, сусідам: «Ти розчарував, підвів мене, покидаю тебе, іду від тебе, бо ти не дав мені того, на що я сподівався. Не наситив любов’ю мого спраглого серця».

Я спраглий любові

«Я спраглий любові». Це фундаментальне твердження правдиве щодо кожної людини. Кожен з нас потребує любові. І потребує її значно більше, ніж хто-небудь може нам дати.

Щойно пізнавши своє нерідко зранене життя, болісні родинні, дружні й любовні стосунки, можемо з усією щирістю та простотою сказати: «Я спраглий любові». Це не ідея, а факт, який свідчить про стан людського серця. На історію нашого життя можемо поглянути крізь призму нашого прагнення любові і її пошуків.

Не вміючи розпізнавати в наших серцях прагнення любові, часто підпадаємо під вплив ідеологій, які хочуть звести нас на «любовні манівці». Устами пророка Єремії Ягве скаржиться на засліплення Свого народу: «Покинули Мене, джерело живої води, щоб собі подовбати водозбори, водозбори поламані, що води не тримають» (Єр. 2:13).

Сьогодні можемо говорити про ідеологію самовиховання, самореалізації, самовдосконалення, професійної кар’єри, популярності, споживацтва, ощасливлення інших. Ідеологія, однак, не відображає стану людської душі та її найглибших потреб, а є штучно створеним засобом, який використовують для досягнення влади.

Ідеологія також не бере до уваги таких глибоких почуттів людини, як туга, і не зважає на її свободу. Маніпулює людиною, накидає їй власне бачення людського щастя, людини й світу. А тих, хто намагається позбутися її впливу, нерідко переслідують, глузують із них або (у найліпшому разі) відсувають на узбіччя суспільного життя.

Чи може нам допомогти психологія?

Видається, що психологія і її лікувальні методи справді ефективно допомагають досягати внутрішнього оздоровлення людини та розв’язувати всі її проблеми. Багато хто, прагнучий глибше зрозуміти себе, часто користується послугами психологів. Справді, психологія може допомогти людині, але за умови, що визнає себе «допоміжною наукою», не видаватиме себе за релігію та з пошаною ставитиметься до духовності й моральності людей, які вдаються до її послуг.

Якщо ж психологія відгороджується від духовності, моральності й віри, то в такому разі займає їхнє місце і починає видавати себе за «нову релігію». Стає небезпечною ідеологією, яка нав’язує всім власне бачення людського щастя.

Психологія, психотерапія потребують антропології. Тільки психологія, антропологія якої визнає духовність і релігійність людини, може в якійсь формі стати корисною для розвитку людини. Однак вона завжди буде лише знаряддям для пошуків, пізнання й розуміння світу наших емоцій, зокрема й почуттів, пов’язаних із любов’ю.

Якщо лікар, психолог чи психіатр, завдання якого полягає в тому, щоб допомагати людині в найважчі для неї моменти, насамперед шукає слави, грошей або влади, то наражається на небезпеку трактування своїх пацієнтів як “предметів”. І тоді його лікування може більше зашкодити, ніж допомогти.

Більше, ніж психологічного аналізу, ми зазвичай потребуємо проникнення у власну душу за допомогою особистих роздумів над своїм життям, за допомогою молитви й медитації над Словом Божим. Слухаючи Слово, вникаючи в його глибину, спонтанно відкриємо для себе як наше фундаментальне покликання до любові, так і все те, що заважає нам реалізувати його в нашому житті.

Слово Боже допомагає нам зрозуміти, що найглибший сенс і мета життя полягають у тому, щоб приймати й давати любов. І це стосується як зв’язку з Богом, так і взаємин з людьми. Ключем до пізнання себе є правда про те, що нас було створено на образ і подобу Бога, Який є любов (пор.: 1Ів. 4:16). Це не «ідея», яку вигадала людина, а спасенна подія, вписана в наші серця.

Оберігаймо власне серце

Мусимо добре знати своє спрагле любові серце, адже нерідко воно просто-таки нестримно жадає близькості, доброзичливості, тепла й почуття безпеки. А чим сильнішими є наші бажання, тим ліпше ми повинні пізнати наше серце. Чому? Щоб оберігати його. Серце, виснажене емоційним голодом, часто поводиться так, як злодій, клептоман, який самовільно привласнює все, що трапиться під руку.

Шукаючи любові, не раз мимовільно споживаємо те, що не лише не втамовує наших спраглих сердець, а навпаки – навіть шкодить їм. Буваємо схожі на блудного сина, який, зголоднівши, сягнув по корм, призначений для свиней, хоча і його ніхто не хотів дати йому (пор.: Лк. 15:16).

Щоб задовольнити бажання любові, потрібна внутрішня свобода, контроль над собою, моральний лад у душі, відкритість на духовний світ. Людина не наситить свого спраглого серця будь-чим, будь-де й будь-як. Заборонені плоди, хоча зовні й виглядають привабливо та апетитно, є отруйними. І саме тому вони й заборонені.

«Ото, стільки років служу я тобі…»

Розпізнати свої бажання, свою спрагу любові, назвати їх, висловити, прийняти, вшанувати й, врешті, спробувати задовольнити – цього мистецтва мусимо терпляче вчитися. Не можна знехтувати спраглим любові серцем. Адже воно – невід’ємна частина людської особи.

Багато людей роблять помилку, занедбуючи своє спрагле любові серце. Нехтуючи власними потребами любові, вони нерідко намагаються із самопосвятою та відданістю служити іншим. З часом, однак, потреби любові, які людина придушувала й намагалася загнати в найглибші закутки підсвідомості, озиваються в її серці зі ще більшою силою.

Нерідко після багатьох років такого – як могло б здаватися – «жертовного служіння й любові», яким людина віддавалася всупереч власним почуттям, спочатку в душі з’являється порожнеча, а потім настає пригнічення й криза. Часто цей стан набуває форми такого глибокого психічного занепаду чи депресії, що людина фактично стає не здатною виконувати свої щоденні обов’язки.

Такі реакції – наслідок фальшивої «самопосвяти» й «служіння іншим» усупереч власним потребам і прагненню любові. Людина не може давати, якщо сама не приймає. Не можна допомагати іншим, не дозволяючи допомогти собі. Адже людина сама собою не є джерелом любові.

Може давати любов іншим лише за умови, що попередньо її прийматиме. Ми потребуємо наполегливої молитви, завдяки якій зможемо правдиво розпізнавати наші жадання, потреби й спрагу любові та в покорі серця відкриватися на Божу і людську любов.

«Ото, стільки років служу я тобі, і ніколи наказу твого не порушив, ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я… Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток із блудницями, ти для нього звелів заколоти теля відгодоване…» (Лк. 15:29-30). Ці слова первістка з відомої притчі про блудного сина багато хто погодився б промовити й сам. Вони ідеально демонструють двозначність служіння іншим, здійснюючи яке не стараємося насамперед повноцінно задовольнити власного найглибшого прагнення – прагнення любові.

За матеріалами: Витанія
Юзеф Августин: “Роздуми про любов”

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Введіть свій коментар!
Введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.