“Навернення святого Павла є справжнім наверненням у тому значенні, що з теології Старого Завіту, він перейшов до теології Нового Завіту. Погоджується це з християнською думкою, бо якщо Павло з початку ненавидів Ісуса Христа, то потім повністю ототожнився з Ним: віддався Йому, жив у Ньому та прагнув аби Христос перебував у ньому.”
бл. Яків Альберіоне
«А Савл, ще дихаючи погрозами та вбивством на учеників Господа, прийшов до первосвященика і випросив у нього листи в Дамаск до синагог, щоб, кого знайде з послідовників цього вчення, чоловіків та жінок, зв’язавши, приводити до Єрусалима.
Коли ж він ішов і наближався до Дамаска, враз осяяло його світло з неба. Він упав на землю і почув голос, який говорив йому: “Савле, Савле! Чому ти гониш Мене?” Він сказав: “Хто Ти, Господи?” Господь же каже: “Я – Ісус, Якого ти гониш. Тяжко тобі йти проти рожна”. Він із трепетом і жахом сказав: “Господи, що повелиш мені робити?” І Господь сказав йому: “Встань і йди до міста; і сказано буде тобі, що тобі треба робити”. Люди ж, які йшли за ним, стояли здивовані, бо чули голос, а нікого не бачили. Савл підвівся із землі і відкритими очима своїми нікого не бачив. І повели його, взявши за руку, і привели в Дамаск. І три дні він не бачив, і не їв, і не пив.
У Дамаску був один ученик на ім’я Ананія… і увійшов у дім і, поклавши на нього руки, сказав: “Брате Савле, Господь Ісус, Який з’явився тобі на дорозі, якою ти йшов, послав мене, щоб ти прозрів і сповнився Святого Духа”. І вмить немовби луска відпала з очей його, і враз він прозрів; і, вставши, охрестився і‚ прийнявши їжу‚ укріпився.
І Савл кілька днів пробув з учениками у Дамаску. І відразу став проповідувати в синагогах про Ісуса, що Він є Син Божий» (Діян. 9:1-20).
Який урок ми можемо для себе взяти сьогодні з події навернення апостола Павла, що, здається, дуже віддалена від наших щоденних турбот, труднощів, які ми, можливо, переживаємо?
Насамперед тут ідеться про радикальне навернення переслідувача християнської віри. Павло дихав «погрозами та вбивством». Трохи далі він сам свідчить: «Я гнав послідовників цього вчення навіть до смерті» (Діян. 22:4). З інших джерел ми знаємо, що він був присутній при каменуванні первомученика Стефана, і, можливо, навіть брав у ньому участь: «Свідки ж поклали свої одежі біля ніг юнака на ім’я Савл» (Діян. 7:58). Одним словом, не було гіршого ворога для християн.
Можливо, й навколо нас є вороги віри, які противляться всьому, у що ми віримо і що переживаємо, які нас ранять і, в певному сенсі, переслідують нас. Якщо, на жаль, ми стикаємося з таким, то цей епізод є справжнім посланням надії. Навіть найбільш запеклий противник Ісуса може відкрити правду і радикально навернутися. Ми не повинні зневірюватися у могутній дії Святого Духа. Для Нього завжди все можливо, навіть остаточне навернення найгіршого безбожника.
Павло був дуже здивований, і не тільки самою подією, дивовижною і драматичною, але також словами Христа. Той, хто якраз був переконаний, що належно виконує свій обов’язок фарисея, переслідуючи християн, чує від Ісуса: «Я – Ісус, Якого ти гониш». Ісус не каже йому: «Ти гониш Моїх учнів», – а «ти Мене гониш», безпосередньо, через них.
Ми також іноді страждаємо через те, що нас не розуміють, ображають, переслідують… Але чи запитуємо себе, чи ми також не «гонимо» Ісуса? Слово «гнати», звичайно, тут надто сильне і перебільшене. Але хіба нам не трапляється засмучувати Його, змушувати страждати? І то дуже часто…
Кожен наш сумнів, слабка віра, надія, кожна наша байдужість, злість певним чином «переслідують» Ісуса, Який є досконалою любов’ю. Наш гріх ранить Христа, навіть якщо Він завжди готовий нам пробачити. Як часто ми є «Савлами», а не «Павлами»! Як і Павло, коли він розповідає про своє навернення, ми можемо запитувати Ісуса: «Господи! Що мені робити?» (Діян. 22:10), аби стати «Павлом»? Подивімося, що з ним стається.
По-перше, він «упав на землю». Без сумніву, як любили це змальовувати художники доби Відродження, він упав з коня, на, якому, либонь, їхав гордо, разом зі своїм ескортом. Отож, насамперед він мусив позбутися своєї самовпевненості, гордості, опинитися на землі, принизитися, щоб бути здатним почути голос Христа. З висоти своєї впевненості, свого переконання він зовсім не міг цього відчути. Коли ми жаліємося, що не чуємо голосу Христа, або вважаємо, що Він залишається глухим до наших закликів і молінь, то чи не тому, що ми ще надто впевнені у собі, у власних ідеях, недостатньо смиренні перед Ним?
По-друге, Павло «не бачив». Ми читаємо це слово, не надто звертаючи на нього увагу, бо вже знаємо, що буде далі. Та чи уявляємо собі тривогу Павла, якою мірою він, мабуть, був розгублений… Втім це фізичне і моральне випробування було проміжним періодом, необхідним для його навернення, щоб він очистився, щоб полишив свої людські духовні орієнтири, яких твердо дотримувався, будучи правдивим фарисеєм. Як і у випадку Павла, ми повинні вірити, що кожне випробування і кожне падіння врешті-решт може, через благодать Божу, виявитися добром, якщо вони провадять нас до повноти світла правди про нас самих і про Господа.
Коли Павло «три дні… не бачив», він став цілковито залежним від інших. Подібно до нас, коли ми перебуваємо у лікарні, повністю віддаючись у руки медиків. Той, для якого питанням чести було самому провадити себе у житті, від початку до кінця, тепер повинен прийняти те, що його «узяли за руку».
Усе це немовби здійснило у ньому переворот. Сказано, що він «не їв, і не пив». Звичайно, можна додати: «і небагато спав». Як ми знаємо, той, хто сліпий, не втрачає апетиту! Але ж Павло пережив надзвичайне потрясіння через цю подію. Він сам, добровільно, вирішує «постити», щоб краще зрозуміти і переглянути свої колишні думки, у яких він був закритий, зодягнений мов у броню, щоб краще розміркувати і почати розуміти, що з ним трапилося нового, такого непередбачуваного.
Коли Ананія увійшов у дім і поклав на Савла руки, «вмить немовби луска відпала з очей його»: він знову побачив денне світло чи, точніше, він знайшов правдиве світло світу – Ісуса Христа. Тоді, повністю перемінившись, він відразу «охрестився» й став ревним місіонером, якого ми знаємо, тим, який ніколи не зробить кроку назад, незважаючи на всі випробування, які на нього чекали.
З цієї надзвичайної історії, яку пережив апостол Павло, ми можемо взяти сьогодні для себе декілька повчальних уроків.
По-перше, ніколи не втрачаймо надії на чиєсь навернення, навіть найбільшого Божого ворога; завжди невтомно просімо про нього в молитвах і надіймося.
Звичайно, ми страждаємо. Але не забуваймо, що Ісус, певним чином, також страждає. І часто через нас, коли ми грішимо, нехтуємо Його любов чи відмовляємося від неї.
Ми повинні також уміти прийняти «безвихідні» ситуації, «ніч» тіла і душі, коли вона трапляється, перехідні моменти, яких ми не бажали, але які Бог може завжди використати, щоб через радикальне навернення усього нашого життя дозволити нам, для нашого найбільшого добра, прийти до єдиної Правди – Ісуса Христа, нашого єдиного Спасителя і Господа.
За матеріалами: Слово
