Ранні роки

Хтозна-якого дня бозна-якого місяця 1542 р. у маленькому містечку Фонтіверос з’явився на світ Хуан де Єпес. Містечко те лежить на скелястому й засушливому центральному плато Старої Кастилії, на півдорозі між Мадридом і Саламанкою. У той час там нараховувалось близько 5 тисяч мешканців і було кілька ткацьких майстерень. Хуанів батько, Ґонсало де Єпес, що походив із сім’ї заможних торговців шовком з Толедо, якось зупинився у Фонтіверосі, прямуючи у справах до Медини-дель-Кампо, і познайомився там із Каталіною Альварес, простою ткалею з убогої, скромної родини. Попри різницю у походженні, вони закохалися одне в одного й у 1529 р. побралися. Купецька рідня, вражена і стурбована таким ганебним учинком – одруженням із дівчиною низького роду, – відлучила Ґонсало від спадку, тож йому хоч-не-хоч довелося призвичаюватися до важкої, одноманітної праці, з якої зазвичай живуть убогі; у його випадку то було ткацтво. За цих складних обставин і Ґонсало, і Каталіні залишалося черпати силу хіба зі свого взаємного кохання та приязні. 

Подружжя мало трьох синів: Франсиско, Луїса і наймолодшого, Хуана (який згодом став відомим під іменем св. Йоана від Хреста). Проте Йоанові ледь минуло два роки, коли його батько, до краю виснажений важкою, тривалою хворобою, помер. Опинившись під загрозою злиднів, молода вдова скріпила серце і зважилася на непросту мандрівку, метою якої було звернутися по допомогу до заможної рідні покійного чоловіка. Та її спіткала невдача, тож сім’ї довелося зводити кінці з кінцями у Фонтіверосі. Десь у цей час помер і Йоанів брат Луїс, либонь, внаслідок постійного недоїдання. Тоді Каталіна вирішила покинути свій маленький дім і переїхала з дітьми спершу до Аревало, де вони, втім, не прижилися, а потім до Медини-дель-Кампо – вируючого торгового міста в Кастилії, де жінка знову взялася до ткацтва.

Тут Йоан пішов до школи для дітей із убогих родин, де здобув початкову освіту – навчали там головно основ християнського вчення – й отримав можливість стати підмайстром у якогось ремісника. Та школа була схожа радше на сиротинець; діти там і жили, їх одягали і годували. Невдовзі священик, який опікувався школою, забрав Йоана прислуговувати до Ла-Маґдалени – розташованого неподалік августиніанського жіночого монастиря. Там хлопець щоранку по чотири години допомагав у захристії, а коли настоятелька, капелан чи ключник потребували його послуг ще й пізніше, то працював і пополудні. До теслярства, шевства, каменярства, малярства чи якихось інших ремесел Йоан особливої цікавості не виявляв. Незабаром властиві йому м’якість та терпеливість допомогли оточуючим розгледіти у ньому дар співчуття до недужих. Дон Алонсо Альварес, керівник міського шпиталю, куди потрапляли убогі, що занедужали на чуму чи якусь іншу заразну хворобу, зацікавився Йоаном і доручив йому доглядати хворих та збирати милостиню.

Ще дон Алонсо подбав про те, щоб Йоан міг учитися далі, й у віці сімнадцяти років здібного хлопця записали до єзуїтської школи, де вивчали граматику, риторику, латину і греку. Тут майбутній поет вперше ознайомився з латинською та іспанською класикою, ознайомився бодай поверхово, оскільки стандарти єзуїтської освіти були доволі високими і від учнів вимагалося виконувати чимало різноманітних вправ, багато читати і писати. Знайомство з класичною системою образів посприяло тому, що обдарований учень дізнався про існування літературної техніки і, фактично, відкрив для себе навколишній світ. Роки праці у шпиталі і навчання, завдання, що вимагали відповідальності та ретельності, – все це доповнило в Йоановій уяві враження від убогого дитинства.

Покликання до кармелітського ордену

Коли Йоан закінчив навчання, дон Алонсо запропонував йому надійне майбутнє: висвятитися на священика і стати капеланом у шпиталі. Відтак хлопець отримав би змогу допомогти своїй матері і братові покінчити з дотеперішнім убогим існуванням – цього він, безперечно, мав би прагнути всією душею. Свої пропозиції були і в єзуїтів, які цінували його за неабиякі розумові здібності і побожність. Та в 1563 р. у віці 21 року, Йоан на подив усім вступив до кармелітського новіціяту, незадовго перед тим заснованого у Медині. Схоже, до такого несподіваного рішення його спонукав притаманний Кармелю контемплятивний дух і глибоке поклоніння Марії, Матері Божій.

Можна припустити, що, прийнявши ім’я брата Йоана від св. Матея, він протягом року новіціяту вивчав кармелітський устав і властиву цьому ордену прадавню духовність. У “Книзі перших монахів”, середньовічній кармелітській праці про дух чину, над якою, безперечно, розмірковував під час свого новіціяту і Йоан, можна прочитати таке:

Мета цього життя складається з двох частин. Одну ми з Божої ласки здобуваємо завдяки своїм зусиллям і праведним учинкам. Це означає піднести Богові чисте, не заплямоване жодним гріхом серце. Так чинимо, коли сягаємо досконалості і перебуваємо у Керіті, себто ховаємось у тій любові, про яку каже мудрець: “Любов гріхи всі покриває” (Прип. 10, 12). Саме до цього побажав Бог піднести Іллю, коли сказав йому: “Сховайся коло Керіт-потоку” (1 Цар. 17, 3). Іншу частину мети цього життя вільно дарує нам Бог; йдеться про те, щоб не тільки після смерті, але й у цьому дочасному житті хоч трохи відчути серцем і спізнати душею силу Божої присутності та солодку небесну славу. Це означає напитися з потоку Божої любові. Бог пообіцяв це Іллі такими словами: “Ти питимеш з потоку”. Власне задля цієї подвійної мети монахові і слід повністю віддаватися життю самітницькому та пророчому.

Добігав кінця рік 1564-ий, коли Йоан від св. Матея, відбувши новіціят, приїхав до Саламанки, де мав вивчати філософію і богослов’я. Вигляд цього університетського міста з численними церквами і соборами, пишними палацами і маєтками знаті, мав, безперечно, викликати у нього неабияке хвилювання. В той час, сягнувши найбільшого свого розквіту, університет у Саламанці міг похвалитися викладачами найвищого рівня та натовпами студентів з усіх куточків Іспанії; наголос там робився на біблійних та богословських студіях, де можна було почути представників найрізноманітніших філософських шкіл. За цими параметрами Саламанка не поступалася знаменитим університетам у Болоньї, Парижі й Оксфорді. Саме у Саламанці перебував тоді брат Луїс де Леон, який викладав богослов’я на кафедрі Дурандо; Мансіо де Корпус-Крісті, гідний наступник Франсиско де Віторії і Мельхіора Кано, очолював “кафедру Утрені”[1] – найважливішу в університеті; августиніанець Хуан де Ґевара викладав пополудні, а його пояснення називали дивовижними; кафедру Святого Письма замість Домінґо Сото обіймав Ґреґоріо Ґалло, а лекції про Дунса Скота читав Крістобаль Вела.

Йоанове ім’я фігурує у списках студентів школи мистецтв протягом трьох років. До нас дійшли деякі відомості про те, чого саме навчали у тій школі, а також імена відомих професорів, які там викладали. Приміром, магістр Енріке Ернандес, автор філософського трактату, вів заняття з натуральної філософії; кафедру етики очолював Франсиско Наварро; на кафедрі астрономії верховодив Ернандо Аґілера, який вдосконалив астролябію; граматику викладав Франсиско Санчес, що й нині вважається авторитетом у цій галузі; магістр Мартін де Перальта тлумачив Summulas(вступ до логіки), а Хуан де Убредо головував на кафедрі музики.

Відомо, що брат Йоан відзначався “надзвичайними здібностями” і неабиякою старанністю; ці свідчення підтверджує й те, що під час навчання в університеті його було призначено старостою студентської спільноти. Це передбачало обов’язок щодня проводити заняття та брати участь у публічних диспутах, захищаючи певні тези і спростовуючи висунуті заперечення.

І все ж молодий кармеліт чомусь відчував незадоволення. Чи була причиною цього академічна атмосфера, де гонитва за знаннями надто легко перетворювалася на гонитву за самозвеличенням, титулами, посадами, підвищеннями й нагородами? Можливо, Йоан став помічати вперту прив’язаність до здавна знайомих способів мислення і небажання визнавати, що будь-які теоретичні припущення не призводять врешті-решт до пізнання істини? Чи цього він шукав, складаючи монаші обіти? Так чи інак, обрії, до яких він прагнув, лежали деінде; нерідко його увагу привертала суто контемплятивна духовність картузіанців. Хоч Йоанові подобалося вчитися, контемплятивне життя, задля якого він і прийшов до Кармелю, дедалі частіше виходило тепер на перший план.

Ідеал св. Терези

У 1567 р., переживаючи кризу покликання, брат Йоан став священиком і приїхав до Медини, де мав відправити свою першу Службу Божу. Саме там на початку осені й відбулася його доленосна зустріч із матір’ю Терезою від Ісуса. Тереза прибула до міста з метою заснувати тут другу жіночу спільноту, де монахині провадили б властиве кармелітському чинові життя на новий контемплятивний лад, який вона вже запровадила і випробувала в Авілі; тепер рішуча реформаторка розважала над можливістю поширення цього способу життя і в чоловічих монастирях. Коли їй розповіли про Йоанові виняткові здібності, вона захотіла з ним зустрітися. На той час їй виповнилося 52; йому було 25. Почувши, що його тягне до самотності й молитви та про намір перейти до картузіанців, Тереза відверто сказала, що все, чого він прагне, можна отримати й не покидаючи “чину Пресвятої Діви”; з властивим їй запалом вона заходилася приязно й захоплено розповідати йому про свій намір поширити новий спосіб життя і серед монахів. Брат Йоан слухав – і сповнювався натхненням та ентузіазмом; перед ним розкривалося нове майбутнє. Він пообіцяв Терезі, що приєднається до неї, але за однієї умови: що йому не доведеться довго чекати. Тереза ж раділа, що здобула такого ревного прихильника. Тішило її і його небажання зволікати; саме Йоан, до речі, написав згодом трактат про те, як сягнути злуки з Богом швидко.

Отже, як свідчать Терезині записи, у ті дні, від середини серпня до жовтня, вона енергійно займалася навчанням брата Йоана, хоч ставила його дуже високо і зізнавалася, що могла б навчитися від нього більше, ніж він – від неї. Відбувши під проводом матері Терези короткий “новіціят” і пройнявшись її запалом, Йоан від св. Матея покинув Вальядолід, щоб зайнятися розбудовою монастиря у невеликому сільському обійсті, яке Тереза придбала для своїх монахів у відлюдній місцині під назвою Дуруело. Обійстя те знаходилося на півдорозі між Авілою і Саламанкою. До кінця листопада брат Йоан перетворив невеликий дім, де був тільки ґанок, кімната, маленька спальня у ніші, горище і крихітна кухня, на перший монастир для босих кармелітів. 28-го листопада 1568 р. разом із одним молодим дияконом і братом Антоніо де Ередіа, який раніше був настоятелем у Медині, брат Йоан від св. Матея у присутності провінціяла вступив у нове життя, заприсягнувши без жодних пом’якшень жити згідно з прадавнім кармелітським уставом. У той же час він змінив ім’я і став відтоді зватися Йоаном від Хреста.

Наступної весни провінціял призначив брата Антоніо настоятелем, а брата Йоана – маґістром новіціяту; восени у монастирі з’явилося двоє новиків. Для стількох людей дім у Дуруело був замалий, тож у червні 1570 р. спільнота перебралася до розташованого неподалік міста Мансера-де-Абахо. Того ж року Йоан побував також у Пастрані, де допомагав створювати ще один новіціят, а за кілька місяців вирушив до Алькала-де-Енарес, щоб закласти поблизу славнозвісного університету школу для нових монахів. Провадячи учнів у навчанні та духовному розвитку, він став першим ректором цієї школи. Бачимо, отже, що від самого початку Йоан узяв на себе надзвичайно важливе завдання – духовне керівництво. Опираючись на Біблію, набутий досвід та глибоке розуміння філософії і богослов’я, він заопікувався духовним зростанням своїх учнів, заходився споглядати людські шляхи та розпізнавати шляхи Господні.

Масштаб його праці мав тепер значно розширитися. Тереза, якій візитатор, Педро Фернандес, незадовго перед тим звелів перебрати на себе обов’язки настоятельки монастиря Воплочення в Авілі, отримала дозвіл прикликати собі на допомогу брата Йоана від Хреста як сповідника і досвідченого духовного керівника для численних монахинь, що жили в тій обителі. Спільноту тоді обтяжувало чимало проблем як економічного, так і соціального характеру. Фернандес, монах-домініканець, проводив візитацію кармелітських монастирів у Кастилії за розпорядженням папи Пія V, який довірив реформування цього чину саме домініканцям. На ще одного домініканця, Франсиско Варґаса, було покладено відповідальність за кармелітів у Андалузії. Візитатори мали широкі повноваження. Вони могли переміщувати ченців з одного дому до іншого і з провінції до провінції, допомагати настоятелям у виконанні їхніх обов’язків, залучати нових настоятелів з числа як кармелітів, так і домініканців. Їм було доручено виконувати всі дії, необхідні для “візитації, виправлення та реформування проводу і членів усіх чоловічих та жіночих домів”. Між тактовним і дипломатичним Фернандесом та Терезою склалися невимушені робочі стосунки, в основі яких лежала глибока взаємна повага.

Наприкінці травня 1572 р. Йоан від Хреста прибув до Авіли і з головою поринув у світ жіночого чернецтва – світ, який мав стати для нього поприщем особливого духовного служіння. До цього служіння входив і провід для самої Терези. У ті роки, коли між ними часто відбувалися глибокі й відверті бесіди – якось у день пресвятої Трійці їх охопив під час однієї розмови такий екстаз, що вони на очах у присутніх навіть піднеслися трохи над землею, – вона дала йому не менше, ніж отримала сама.

18-го листопада 1572 р. Тереза, перебуваючи під керівництвом Йоана, несподівано отримала ласку духовного шлюбу. Тепер вона перебувала у сьомій і останній оселі на шляху своєї духовної мандрівки; там, у головній світлиці внутрішнього замку вона спізнала найвищий ступінь близькості з Богом.

Досвід тих років, коли завдяки привілейованому становищу сповідника Йоан мав змогу стежити за тим, як розгортається у Терезиному серці Божа праця, залишив у його пізніших творах слід набагато відчутніший, аніж може видатися на перший погляд. Тереза стала для нього джерелом більшого просвітлення, ніж будь-яка з прочитаних книжок, за винятком хіба Біблії. Та й сама вона не проминала нагоди похвалити обдарування свого духовного наставника: в одному листі, назвавши його “чоловіком Божим і небесним”, стверджувала, що в цілій Кастилії їй не траплявся більше такий керівник як він. Ось так вони й жили в Авілі, Тереза і Йоан, такі подібні і водночас такі різні; їхнім творам судилося навзаєм доповнювати одні одних.

Йоанів духовний провід поширився і на місто, на багатьох людей, у тому числі й відомих грішників. Він намагався знайти час для кожного, навіть для дітей міської бідноти. Пам’ятаючи своє дитинство, він збирав убогих дітей і навчав їх читати та писати.

Конфлікти через юрисдикцію

Варто відзначити, що на той час до реформування чернечих чинів долучився сам король Філіп ІІ, і це призвело до низки непорозумінь, а для нашого монаха вилилося у справжню “темну ніч”. Фернандес здійснював свої повноваження розважливо й у згоді з провінціялом кармелітів Кастилії. Натомість на півдні Франсиско Варґас, діючи незалежно, поставив перед босими кармелітами вимогу заснувати спільноти в андалузьких містах Севільї, Ґранаді і Ла-Пеньюелі, що суперечило чіткому наказові генерального настоятеля, який не хотів поширення босих кармелітів в Андалузії. На капітулі чину, що відбулася у травні 1570 р. в італійському місті П’яченца, кармеліти прийняли кілька жорстких рішень стосовно всього, що за чутками, які дійшли до них раніше, відбувалося в Іспанії і зокрема в Андалузії. На жаль, два провінціяли з Кастилії та Андалузії, які могли б певною мірою пролити світло на всі ці події, до П’яченци не приїхали. Зазначені приписи визначали, що тих, кого зробили настоятелями “всупереч послухові дійсним настоятелям – членам чину, або тих, хто посів уряд чи жив у монастирях і домах, незважаючи на заборону, висловлену тими ж таки настоятелями, слід усунути, в разі потреби вдаючись при цьому до допомоги з боку мирської влади”. Тих, хто чинитиме опір, вважатимуть “непокірними та незговірливими бунтівниками” і суворо каратимуть. Візитатором чину в Іспанії було призначено Херонімо Тостадо, якому надали всі повноваження, потрібні для запровадження в життя рішень капітули.

Події не забарилися. Вночі 2-го грудня 1577 р. кільканадцять кармелітів, мирян і вояків увірвалися до помешкання капелана, схопили брата Йоана і забрали геть. За наказом Тостадо його потай, у кайданах, а часто і з зав’язаними очима доправили повозом до Толедо, у найкращий монастир чину в Кастилії, де жило близько 85 монахів. Там Йоанові вголос прочитали ухвали капітули у П’яченці і звинуватили його у бунтарстві і непослуху. Він мав або підкоритися, або зазнати суворої кари. Проте монах не погоджувався з такими звинуваченнями, стверджуючи, що зазначені ухвали його не стосуються, оскільки він знаходився у монастирі Воплочення за розпорядженням своїх законних зверхників і, ясна річ, не був зобов’язаний відмовлятися від того способу життя, який прийняв разом із Терезою. Тоді йому справді призначили кару; згідно з конституціями чину, його посадили під арешт.

Спочатку обвинувачі тримали Йоана під замком у монастирській темниці, та коли добігав кінця другий місяць ув’язнення, вони, побоюючись втечі, перевели його до іншого місця – вузької і темної комірчини три метри завдовжки і близько двох завширшки; повітря і світло потрапляли туди тільки через маленьку подовгасту щілину майже під стелею. Там Йоан і сидів сам-один, не маючи нічого крім свого требника, змушений терпіти і крижану холоднечу зимових місяців, і задушливу літню спеку. На додачу до всього цього його ще й сікли різками і тримали на хлібі й воді; не маючи змоги помитися, він місяць за місяцем носив одне й те ж убрання, яке вже геть обдерлося, і зовсім завошивів. Тереза написала листа до короля, благаючи, щоб він заради Божої любові наказав негайно звільнити брата Йоана.

Переживаючи такі випробування, Йоан знаходив розраду у тому, що складав подумки вірші – і відтак залишив нащадкам чи не найкращі взірці ліричних стансів в іспанській літературі, до яких можна зарахувати і значну частину “Пісні духу”. Прочитавши ці вірші, можна припустити, що коли він, позбавлений елементарних зручностей, скнів у тій тісній в’язниці, його торкався промінь Божого світла. Скрутні обставини відходили на задній план, свідомість розширювалася. Тут, у темній порожнечі, розквітнув також духовний синтез. “Віра і любов поведуть тебе незнаним шляхом, туди, де криється Бог”. У нього забрали все, та цього позбавити не змогли: він отримав Бога.

Через якийсь час Йоанові вдалося скористатись тим, що до нього приставили нового, добрішого та поблажливішого наглядача, і роздобути папір та чорнило, щоб записати свої вірші. Крім того, його стали щодня виводити ненадовго у монастирський двір, тож він мав тепер нагоду трохи розгледітися навколо. І ось, просидівши у в’язниці дев’ять місяців, виснажений мало не до смерті Йоан усе ж обрав життя і однієї спекотної серпневої ночі попри небезпеку зважився-таки на втечу, яку задумав під час коротких прогулянок подвір’ям. Тоді він помітив вікно, яке виходило на ріку Тахо; внизу під вікном був мур, що оточував монастир. Звісно, його тримали під ключем, та з цим Йоан дав собі раду, щодня, коли нікого не було поблизу, потрохи розхитуючи гвинти, якими був прикріплений до дверей замок. Тож уночі, коли всі монахи, здавалося, поснули, і в будинку запанувала тиша, він з усієї сили наліг на двері – і вони піддалися. Так Йоан покинув свою в’язницю і потемки дістався до вікна. Ще раніше він подер на тонкі смужки два старі простирадла і зсукав із цих смужок сяку-таку мотузку, а тепер прив’язав її до гака для світильника і завдяки цьому зумів вибратися через вікно на вершечок муру, яким покрався вперед уздовж монастирського саду й незабаром зістрибнув униз, гадаючи, що там – вулиця. Та виявилося, що з вогню він потрапив у полум’я, бо насправді то був двір обителі Непорочного Зачаття монахинь-францисканок, яка впритул прилягала до кармелітського монастиря. На щастя, в одному кутку монастирського саду камені у стіні було покладено так нерівно, що ними можна було скористатися як східцями, і Йоан, перебравшись через неї, опинився нарешті на міській вулиці – і на свободі. Згодом подейкували, що ця втеча була справжнім чудом. Так чи так, йому пощастило знайти прихисток у Терезиних монахинь, що жили в Толедо, а трохи згодом, завдяки втручанню самої Терези, – у розташованому неподалік шпиталі Санта-Крус, де його потай від чужого ока доглядали й лікували.

Новий нунцій, Феліпе Сеґа, на відміну від свого попередника, виявляв невдоволення Терезою, а особливо – її монахами, яких на той час налічувалося вже понад триста. З допомогою Тостадо він шукав способу навести в іспанському чернечому середовищі хоч якийсь лад. У жовтні 1578 р. босі кармеліти, що знаходилися вже на межі відчаю, скликали капітулу в Альмодовар-дель-Кампо, містечку на південний захід від Толедо, хоч і мали сумніви стосовно легітимності своїх дій. За їхніми словами, їм ішлося тільки про виконання рішень попередньої капітули, скликаної у 1576 р., ще за життя попереднього нунція Ормането. Утеклого брата Йоана від Хреста на цій капітулі було призначено вікарієм Ель-Кальваріо – монастиря, розташованого у пустельній гірській місцевості біля Беаса в Андалузії. Там йому було б безпечніше на той випадок, якби його спробували схопити знову.

Дізнавшись про капітулу в Альмодоварі, Сеґа оголосив її незаконною і нечинною, спересердя звелів запроторити до в’язниці тих, хто її скликав, а босих кармелітів і кармеліток перевів у підпорядкування провінціяла кармелітів, лояльних до проводу чину. Та тут у події втрутився король: прагнучи трохи погамувати запал нового нунція, він наказав створити комісію, яка мала розглянути висунуті супроти босих кармелітів звинувачення. У квітні 1579 р. комісія вирішила призначити відповідальним за Терезиних монахів і монахинь Анхеля де Салазара, колишнього провінціяла лояльних кармелітів. Тереза з радістю сприйняла це рішення, а Ґрасіан назвав Салазара чоловіком лагідним і розважливим, який насамперед дбатиме про те, щоб утішити постраждалих і відновити мир.

Поет і духовний отець

Йоан, безперечно, мав повнитися втіхою і спокоєм, коли за рік і кілька місяців до цього прибув виконувати покладені на нього обов’язки до Ель-Кальваріо – місця надзвичайно гарного і на позір неймовірно далекого від правових конфліктів та пов’язаних із ними загроз. Минулим він особливо не переймався і про своє перебування в монастирській в’язниці говорив неохоче. Будь-яка ворожість викликала у нього відразу; він ані не скаржився на те, що пережив, ані цим не вихвалявся. Тепер Йоан мав нагоду частіше, ніж будь-коли до цього, за допомогою усіх своїх чуттів вбирати в себе красу природи; тут до нього промовляло все: квіти, вечори й світанки, посвист вітру і гомін річки. В усьому цьому він бачив Божу присутність.

Проте не минуло й року, як Йоанові довелося повернутися до міста, цього разу – до університетського містечка Баеси, де він мав очолити нову колегію для Терезиних монахів, що жили на півдні. Нездатний на рівних змагатися з такими осередками науки як Саламанка чи Алькала, університет у Баесі все ж тішився певним престижем і робив вагомий внесок у біблійні студії. Як ректор кармелітської колегії (1579-1582), Йоан керував навчанням своїх студентів, а заодно й знайомився з університетськими професорами. Тогочасні записи свідчать, що вони часто з ним радилися і провадили тривалі бесіди на теми, пов’язані зі Святим Письмом.

У ті роки після своєї втечі з монастирської в’язниці Йоан знову взявся до духовного керівництва, яке надавав не тільки монахам, але й монахиням. Часто він їздив через гори до Беаса – типового андалузького містечка, забудованого вибіленими будиночками з великими заґратованими вікнами і балконами, де буйно квітла пишна південна рослинність. У Йоановому житті це місто відіграло важливу роль, адже саме тут він зустрівся з Анною де Хесус, настоятелькою, яка не відразу розгледіла у ньому виняткову глибину і духовність. Відповідаючи на лист Анни, в якому настоятелька скаржилася на те, що у них немає духовного керівника, Тереза писала про брата Йоана від Хреста так:

Я щиро здивована, донько, що ти мені на це скаржишся, адже у вас там є отець Йоан від Хреста – Божий, небесний чоловік. Скажу тобі, донько, що відколи він від нас пішов, мені в усій Кастилії не трапився ніхто схожий на нього, ніхто, здатний із таким запалом надихати людей на шляху до неба. Ти не повіриш, наскільки самотньо мені через те, що його немає з нами. Поміркуй, отже, про те, що в особі цього святого чоловіка тобі до рук потрапив достоту великий скарб; усі в монастирі мають стрічатися з ним і розкривати йому свою душу, побачивши, яке благо при цьому здобувають, і переконавшись, який значний поступ чинять в духовності й удосконаленні, бо Господь наш вділив йому для цього особливу ласку [грудень 1578 р.].

Далі у листі Тереза вихваляла Йоанову святість, доброту, досвід та вченість. Невдовзі Анна де Хесус та її монахині й самі в усьому цьому переконалися. Йоан поділився із сестрами своїми віршами, а завдяки розмовам з ними почав укладати коментарі до своєї “Пісні духу”.

Доки майбутній святий перебував на посаді ректора колегії у Баесі, його співбрати, кармеліти босі, отримали завдяки втручанню короля правову самостійність. У 1580 р. Святий Престол дозволив їм заснувати автономну провінцію, яка, втім, перебувала під верховною юрисдикцією генерального настоятеля чину. Повну незалежність вони одержали тільки у 1593 р., коли ні Йоана, ні Терези вже не було серед живих; саме тоді папа Климент VІІІ надав босим кармелітам такі ж права та привілеї, які були в інших чинів.

У 1582 р. брата Йоана було обрано настоятелем монастиря, розташованого впритул до палацу Альгамбра; звідти відкривався прегарний вид на Сьєрра-Неваду і чарівну Ґранаду – місто, де на кожному кроці можна було побачити сліди панівної раніше арабської культури. На додачу до керівництва чернечою спільнотою, тут Йоан ще й спроектував новий акведук та нову будівлю монастиря, яка стала взірцем для босих кармелітів, і працював над втіленням цих задумів у життя. Водночас духовний провід, яким Йоан забезпечував не тільки ченців та черниць, але й священиків і мирян, що стукали у двері монастиря, прохаючи про допомогу, спонукав його до письменства, і він заходився створювати праці на тему духовності, які згодом стали класикою світової літератури.

У 1585 р. на капітулі, що відбувалася в Лісабоні, Йоана було обрано заступником провінціяла Андалузії. Ця посада зобов’язувала багато мандрувати, адже принаймні раз на рік він мав відвідати кожен чоловічий та жіночий монастир чину в Андалузії. У той період Йоан заснував сім нових монастирів. Всі ці справи приводили його до Кордоби, Малаги, Караваки, Хаена та інших відомих міст південної Іспанії.

Останні роки життя

Влітку 1588 р. Йоана було обрано третім радником генерального вікарія босих кармелітів, отця Ніколаса Доріа, тож йому довелося повернутися в Кастилію, до Сеговії, де він також мав виконувати обов’язки настоятеля. На новому місці – звідти було чудово видно місто та околиці – Йоан знову значну частину дня присвячував фізичній праці: розробляв план прибудови до монастиря, допомагав у каменярні добувати потрібний для цього камінь і сам працював на будівництві. Він уже не писав, натомість проводив більше часу у молитві і з цією метою часто ходив до печери на монастирських угіддях, де міг годинами сидіти на самоті, часом просто озираючи навколишню місцевість, а часом поринувши у глибоке споглядання. Свою останню працю, “Живе полум’я любові”, Йоан закінчив несподівано швидко, зізнавшись, що не хоче більше розповідати про те, як дише в людській душі Святий Дух; за його власними словами, він добре усвідомлював, що на це неспроможний, і навіть якби й спробував, то все одно нічого доброго з цього не вийшло б.

Йоан зроду не відмовляв тим, хто звертався до нього по допомогу, а тому й далі надавав різним людям духовне керівництво; уваги вимагали й усілякі справи, пов’язані з проводом чину. Власне через ці справи й розгорівся черговий конфлікт, цим разом уже в середовищі самих босих кармелітів. Усе почалося з того, що у червні 1590 р. Ніколас Доріа скликав надзвичайну капітулу чину, аби запропонувати до розгляду два вельми суперечливі рішення. По-перше, генеральний вікарій хотів відмовитися від юрисдикції над монахинями і таким чином покарати матір Анну де Хесус, яка опиралася цим планам; Доріа розраховував внести відповідні зміни до Терезиних конституцій і зробити так, щоб надалі жіночою частиною чину керував не спеціально призначений для цього монах, а щось на взірець групи радників. По-друге, Доріа пропонував виключити зі складу кармелітів босих близького співробітника Терези, отця Херонімо Ґрасіана. Брат Йоан висловився проти обидвох пропозицій генерального вікарія, і на черговій капітулі, що відбулася наступного року, для Доріа було обрано інших радників, а Йоан залишився без посади. Втім, це викликало негативну реакцію не стільки в нього самого, скільки в інших, адже коли новина про це рішення поширилася поміж монахами, багато хто став рішуче протестувати. Та Йоан дивився на все це інакше; таке траплялося з ним уже далеко не вперше. У листі до настоятельки монастиря у Сеговії він висловився так:

Нехай те, що зі мною відбувається, не засмучує тебе, донько; у мене все це не викликає й краплини суму. Що мене справді гнітить, то це те, що звинувачено того, за ким немає провини. Усе це чинять не люди, а Господь, який знає, що для нас краще, і робить усе задля нашого блага. Думай тільки про те, що всім керує Бог; принеси любов туди, де її немає, – і здобудеш любов [6 липня 1591 р.].

Доріа на цьому не зупинився і відправив Йоана від Хреста назад до Андалузії, у віддалений монастир Ла-Пеньюела, розташований у відлюдній місцині, схожій на Дуруело чи Ель-Кальваріо. Втім, там він мав пробути недовго, бо за наказом проводу чину готувався відбути на чолі групи з 12 місіонерів до Мексики. Почувався Йоан на тому відлюдді дуже добре, та невдовзі тишу й мир, що панували як у Ла-Пеньюелі, так і в душах тих, кому він допомагав там як духовний керівник, порушило підступне крутійство з боку певних осіб. Брат Дієґо Евангеліста, сповнившись гіркої образи на свого колишнього настоятеля й удаючись до погроз та залякування, став збирати проти майбутнього святого свідчення, які мали б посприяти виключенню того з чину кармелітів босих. Втім, зайти далеко братові Дієґо не судилося – для цього йому просто забракло часу.

У середині вересня в Йоана почалася легка гарячка, викликана запаленням ноги. Спочатку він не бачив у цьому нічого страшного, а тому не звертав на хворобу особливої уваги, та коли трохи згодом йому стало гірше, довелося вибратися по лікарську допомогу до міста Убеда – у Ла-Пеньюелі на таку допомогу розраховувати було годі. Коли перед Йоаном постало питання, куди податися – до Баеси чи до Убеди, він обрав Убеду, “адже в Баесі мене добре знають, а в Убеді мене не знає ніхто”. Згодом виявилося, що то була остання в його житті мандрівка.

Настоятель монастиря в Убеді, брат Франсиско Крізостомо, поставився до недужого не надто привітно. Відомий і вчений проповідник, Крізостомо мав свої  слабкі сторони, зокрема, відзначався непривітністю та надмірною суворістю. Він бачив тільки те, що зайшлий хворий чернець – то зайвий клопіт та непотрібні витрати, і не приховував роздратування; не особливо переймався він і людьми, яких поговір уже охрестив святими.

Йоанові тим часом ставало дедалі гірше. Нога у нього вкрилася виразками, а хвороба, бешиха, перекинулася й на спину, де утворився набряк завбільшки з кулак. 13-го грудня він, усвідомлюючи, що часу залишилося вже небагато, загадав покликати настоятеля і попросив у того вибачення за всі прикрощі, яких мимоволі завдав. Брата Крізостомо це глибоко зворушило; він сам вибачився перед Йоаном і вийшов із келії у сльозах, цілковито преображений. Згідно зі свідченнями сучасників, настоятель монастиря в Убеді помер згодом в ореолі святості.

Коли монахи того ж вечора стали промовляти над Йоаном молитви, які зазвичай читають над тими, хто при смерті, він заблагав: “Ні, не треба, краще прочитайте мені кілька стихів із Пісні пісень”, а тоді вигукнув: “Які ж то коштовні перли!” Опівночі він, повторивши за псалмоспівцем: “У твої руки, Господи, віддаю духа свого”, помер, без жодної агонії чи боротьби. Так Йоан отримав ті ласки, про які просив в останні роки свого життя: померти не настоятелем, там, де його не знають, і після важких страждань.

Твори

Твори св. Йоана від Хреста годі порівнювати за кількістю та тематичною різноманітністю з творами інших великих учителів Церкви. Будучи насамперед поетом, Йоан виклав у своїй ліричній поезії глибокий зміст своїх містичних досвідчень; завдяки цьому іспанська література поповнилася достоту безцінним скарбом. Крім того, він залишив нам чотири значні прозові твори: “Сходження на гору Кармель”, “Темну ніч”, “Пісню духу” і “Живе полум’я любові”. З іншого залишилася тільки відносно невелика кількість листів та різні максими і поради. Ті Йоанові твори, які дійшли до нашого часу, були написані впродовж чотирнадцяти останніх років його життя, вже після того, як сягнуло апогею його інтелектуальне і духовне зростання; відтак його твори являють собою доктринальний синтез духовного життя, який набув більш-менш довершеної форми ще до того, як він почав писати. У викладених у його вченні і зафіксованих у творах думках з плином часу не відбувається суттєвих змін; не існує, наприклад, “раннього Йоана”, який відрізнявся би від “Йоана пізнього”. Теми, на яких він зосереджує свою увагу, теж не міняються: це злука з Богом, що коріниться у Пресвятій Трійці і досягає остаточного звершення у славі; Ісус Христос – Слово й Той, кого любимо; віра як зміст тайни і водночас часто незрозумілий шлях до злуки; любов – відмова від себе, щоб жити в іншому; активний і пасивний розвиток біблійного життя; передача Бога в мисленій молитві; нахили, динаміка гріха і нищення.

Йоан посів визначне місце в іспанській літературі завдяки своїй поезії. Що стосується стилю його прози, то він пише по-різному. Часом пояснює щось за допомогою звичних для кожного символів, часом використовує для цього біблійну мову, а часом – поняттєву термінологію схоластичної теології; іноді стиль його письма взагалі набуває неповторних, тільки для нього характерних рис. Важко сказати напевне, чи докладав Йоан хоч якихось зусиль для того, щоб відшліфувати мову своїх прозових творів. Трапляється, що речення у нього стають надто складними й громіздкими, а слова неодноразово повторюються. Втім, нерідко складається враження, що натхнення, яким повниться його поезія, переходить і в прозу, породжуючи сильні з літературного погляду, оригінальні і гарні уривки.

За винятком “Приповідок світла і любові” та кількох листів, автографи яких збереглися, власноручні рукописи інших творів Йоана від Хреста до наших днів не дійшли. Його твори ми отримали у численних рукописних книгах, що містять більш чи менш достовірні копії. Відтак постає проблема обрання найбільш вірогідного стосовно оригіналу рукопису. В окремих вступах до кожного твору йдеться, зокрема, і про те, яку з рукописних версій цього твору фахівці вважають найдостовірнішою; саме таку версію й було використано під час перекладу.

Малюнок Христа на хресті

Якось у ті роки, коли Йоан від Хреста служив капеланом у монастирі Воплочення в Авілі, десь між 1574-им і 1577-им, він молився на хорах, звідки добре видно було святилище, і зненацька збагнув, що мав видіння, а тоді взяв олівця і на невеликому клаптику паперу зобразив у загальних рисах те, що йому явилося.

На малюнку з вельми незвичної перспективи бачимо розп’ятого Христа, що висить у просторі, повернутий до свого люду. Хрест стоїть прямо. У тілі, що прибите цвяхами до нього, вже немає життя, воно зігнулося, голова звісилася донизу; тримається на хресті це тіло лише завдяки цвяхам. Христа видно згори, так, як мав би бачити Його Отець. З такої позиції Він на цьому малюнку схожий радше на черв’яка, ніж на людину; придавлений вагою людських гріхів, Він ніби тягнеться до світу, за який помер.

Йоан, який згодом написав чимало пересторог супроти видінь та образів, котрі вбачаються під час цих видінь, пізніше віддав зазначений малюнок одній із монахинь із монастиря Воплочення, яка виявляла особливу ревність у покаянні, – Анні-Марії де Хесус. Та зберігала малюнок до 1618 р., а тоді перед самою своєю смертю передала його іншій сестрі, Марії Пінель, яка згодом стала настоятелькою.

У 1641 р., коли померла і мати Марія, малюнок поклали до невеликої раки еліптичної форми, де він і зберігався до 1968 р., коли його передали для вивчення і реставрації до Центрального інституту збереження та реставрації творів мистецтва у Мадриді. Зараз, відреставрований і поміщений у новий ковчег, він знову доступний для загального огляду в авільському монастирі Воплочення.

Біограф св. Йоана, французький кармеліт Бруно де Жезу-Марі, у 1945 і 1950 рр. обговорював цей малюнок із двома визначними іспанськими художниками ХХ ст. Хосе-Марією Сертом і Сальвадором Далі.

Перший перевернув малюнок набік і витлумачив його як зображення хреста, нахиленого вперед, ніби розп’яття, притиснуте до уст людини, яка при смерті. Христос просто звисає з нього, Його руки до краю розтягнуті, а голова похилена донизу. Втім, ретельне дослідження малюнка все ж довело, що Йоанів розп’ятий Христос знаходиться у вертикальному положенні.

Сальвадора Далі ж цей малюнок надихнув і собі зобразити розп’ятого Христа з подібної перспективи; як наслідок, з’явився “Христос св. Йоана від Хреста”. На відміну від Йоанового малюнка, розп’яте тіло на картині Далі нагадує радше тіло грецького бога, ніж стражденного слуги.

Рене Юіг, колишній хранитель музейної колекції Лувру, писав про малюнок іспанського кармеліта так:

Святому Йоанові від Хреста вдається уникнути тих характерних рис візуального мистецтва, з огляду на які усі митці становлять невід’ємну частину того періоду, коли живуть. Він нічого не знає про правила та обмеження, властиві тогочасним поглядам на візуальне мистецтво; він не залежить від панівного у його епоху бачення; залежний він тільки від об’єкта свого споглядання і ні від чого іншого… Вертикальна перспектива – стрімка, ледь не силоміць встановлена, підкреслена світлом і тінню – не має аналогів у тогочасному мистецтві; у контексті того мистецтва її просто важко собі уявити.

За матеріалом: ДРАГОМАНІЯ