Неспокійне серце

0
224

В день спомину про святого Рафала Каліновського
Мученик сибірського заслання, який згодом став отцем-кармелітом. Скромний і зосереджений, вимогливий до себе, талановитий вихователь, який палко любив свою сім’ю і батьківщину. Людина, яка впродовж усього життя відважно прямувала до вибраної мети. Непоміт­ний, він умів, забувши про себе, шукати Божу славу і добра заради іншої людини. Таким був Рафаїл Каліновський, котрий жив у важкі для поляків часи на зламі XIX і XX століть.

Дитинство

Юзеф Каліновський народився 1 вересня 1835 року у Вільнюсі. Його батько Анджей, викладач математики, належав до шляхетного, але збіднілого польського роду. Так склалося, що в житті Юзефа було три жінки, яких він називав словом «мама» і до яких мав ніжні синівські почуття. Його мати Юзефа померла відразу після народження Юзека, залишивши на руках чоловіка двох синів. Незабаром її місце зайняла її рідна сестра Вікторія. У цьому шлюбі народилися Емілія, Кароль і Габрієль. Але Вікторія з однаковою любов’ю ставилася як до своїх дітей, так і до прийомних.

У вісім років Юзеф залишив стіни рідного дому і вслід за старшим братом Віктором вступив до інституту для дітей шляхетних родин, де викладав його батько. Це був царський навчальний заклад, де навчання велося російською мовою. Інститут розташовувався в домі колишнього колегіуму отців піарів, чернечого ордену, який на той час у царській Росії, як і всі інші католицькі ордени, був заборонений.

Коли Юзефу виповнилося десять років, померла його друга мати Вікторія. Вся родина важко пережила цю втрату. Після дворічної жалоби пан Анджей оженився втретє на Софії Путткамер, доньці хорунжого Лаврентія Путткамера і знаменитої Марії Верещаківни, оспіваної у віршах Адама Міцкевича. Софія була всього на сім років старша за Юзефа. Але своєю праведністю, жертовністю і міцною вірою вона швидко заслужила любов дітей. У родині Калиновських з’явилося ще четверо дітей: Марія, Олександр, Моніка та Юрій.

П’ятнадцятирічний Юзеф закінчив інститут на відмінно. Полякам у царській Росії було заборонено здобувати вищу освіту не тільки за межами імперії, але й у Польщі. Тому на сімейній раді було вирішено відправити Юзефа до агрономічного інституту в Могилевській губернії. Провчившись два роки, Юзеф зрозумів, що ця професія йому не до душі, і з благословення батька вступив до Санкт-Петербурзької інженерної академії, що змушувало до вступу в російську армію. Здібний, вихований, бездоганний у навчанні студент швидко здобув загальну повагу. Після трьох років навчання Юзеф уже був поручником інженерних військ та асистентом на кафедрі математики.

Духовна порожнеча

Потрапивши в атмосферу релігійної байдужності, Каліновський переживав кризу віри: перестав приступати до Таїнств, у Святих Месах брав участь час від часу. Вже в похилому віці він напише: «Перш ніж виїхати до Росії, я повинен був спробувати вступити до єпархіальної семінарії Вільнюса. Саме тому, що я цього не зробив, багато років мого життя, особливо молодості, про­йшли даремно, перетворившись на суєту, яка не принесла користі ні мені, ні іншим».

Щоб утекти від духовної порожнечі, Юзеф багато читає світоглядної, релігійної літератури російською, польською, англійською та французькою мовами. Його захоплює «Сповідь» св. Августина. Молодий інженер починає шукати супутницю життя. Йому подобалася Целіна Грушецька. Але як наречений, який не має постійних прибутків, він отримав відмову. Розчарований Юзеф потрапляє з однієї крайності в іншу. То він шукає розради в гучних компаніях приятелів, то – на самоті. Компанії швидко втомлювали його, а самотність породжувала біль, духовну спрагу. «Це моє нещастя, – пише він у листах до рідних, – я шукаю дух, а знаходжу лише матерію».

У цей період стався один випадок, який справив на Юзефа величезне враження. Одного разу, відчувши потребу висповідатися, він увійшов до католицького храму, але там не було ні душі. Юнак став на коліна в сповідальні, але в ній не було священника. І тоді Юзефа охопила така невимовна туга, що він розридався.

Пошуки себе

Втомлений від петербурзької суєти, навесні 1859 року Каліновський зайнявся проєктом залізниці Курськ- Київ- Одеса. Йому доручили намітити трасу через болота на початковому відрізку. На цих безкрайніх пустельних просторах Юзеф почав знаходити Бога. В листі брату Віктору він пише: «При всіх тутешніх суворих умовах, у постійній самотності, мені вдалося налагодити своє внутрішнє життя. І ця постійна робота з собою і над собою, вдалині від людей, спричинилася в мені до змін на краще». Величезну допомогу в роботі та в духовному житті надав Каліновському його напарник – молодий кресляр з Вільнюса. Юзефа присоромила віра і побожність юнака. У вільний час Каліновський брав у колеги маленьку книжечку з богослужіннями, яка нагадувала йому колишню дитячу довіру до Бога і допомагала пробудити давню любов до Діви Марії.

Пізньої осені 1859 року Юзеф повернувся до Петербурга. Робота на будівництві залізниці через відсутність грошей була припинена. В той час Каліновському було 25 років, а життя все ще не було влаштованим. У 1860 році Юзеф попросив про переведення до Брест-Литовської фортеці. Після прибуття до фортеці капітана Каліновського призначили суперінтендантом. Юзеф повинен був стежити за роботою ув’язнених з місцевих арештантських рот. Стан цих людей, у більшості молодих, зворушив Каліновського до глибини душі. Він почав замислюватися над причинами деморалізації людини. Відсутність захищеності, освіти й виховання – ось що було головною причиною поповнення арештантських рот. Юзеф вирішив зайнятися безпритульними підлітками в Бресті. За допомогою декількох однодумців він організував недільну школу, де хлопчики навчалися читати, писати, одержували практичні навички. Головним помічником Каліновського став Людвіг, покинутий підліток, якому Юзеф дав притулок і піклувався про нього, як батько.

Навернення

У 1861 році через стан здоров’я Каліновський остаточно вирішив залишити військову службу. Під час відпустки за порадою лікарів він вирушив на курорт до Цехоцинка (Польща), де зустрівся з Людвікою Млотською, родичкою своєї прийомної матері. Людвіка була глибоко віруючою жінкою, активно займалася харитативною діяльністю в Братстві святого Вікентія де Поля. Через жіночу і релігійну інтуїцією Людвіка зрозуміла внутрішні потреби Юзефа і допомогла встановити причини його внутрішньої кризи. З нею він і пізніше, у листуванні, щиро ділився своїми переживаннями й думками.

У 1863 році до Каліновського дійшли новини про січневе повстання поляків. Двадцяти восьмирічний Юзеф присягою був зв’язаний з царською армією, а кров’ю і вірою зі своєю Батьківщиною. Пізніше в мемуарах він писав: «Носити мундир царської армії в той час, коли стискалося серце при звістці про пролиту кров моїх братів, було нестерпно. Я запитував себе: чи маю я право перебувати в бездіяльності, коли стільки людей жертвують собою заради цієї справи?» У травні Каліновський одержав довгоочікуваний дозвіл про відставку. Довіривши свого вихованця Людвіга знайомій родині, Юзеф залишив Брест, маючи наміри у Варшаві зблизитися зі знайомими членами Народного уряду. Каліновський вважав, що повстання було помилкою і приречене на поразку. Він намагався переконати керівників повстання, але його звинуватили в боягузтві й навіть шпигунстві на користь росіян, на що він відповів: «Подивимося, хто зможе принести себе в жертву!»

Каліновський перейшов у розпорядження Національного повстанського Комітету і був призначений військовим міністром у Вільнюсі. В його обов’язки входило все, що стосувалося армії, її озброєння і діяльності в даному регіоні. Також Каліновський повинен був піклуватися про арештованих, про дружин і дітей, які залишилися після загиблих, страчених, засланих повстанців. Усе це відбувалося в найсуворішій конспірації.

У серпні був арештований двоюрідний брат Каліновського, керівник Повстанського Виконавчого Комітету Литви Якуб Гейштор. Він був засуджений до сибірського заслання. Ця подія зіграла важливу роль у наверненні Юзефа. За кілька років до цієї події з невідомих причин Каліновський не приступав до таїнства покаяння. Про це знали його рідні.

Знаючи глибоку побожність Гейштора, Юзеф вирішив подарувати йому на дорогу хрестик з реліквією, яку носила чотирнадцятирічна сестра Юзефа Марія. «Я одержав хрестик від сестри, але з умовою, що посповідаюся найближчим часом, – згадував пізніше Каліновський. – Я пообіцяв, відвідав Якова, передав йому хрестик і попрощався з ним. Після цього я повинен був дотриматися свого слова». На свято Успіння Пресвятої Діви Марії Каліновський висповідався в храмі місіонерів в отця Ейсмонта, останнього місіонера в Литві.

«Що сотворив у моїй душі Господь за час, проведений біля ніг сповідника (…), може сказати тільки той, хто пережив щось подібне», – писав пізніше Каліновський. Від тоді з ревністю новонаверненого Юзеф брав участь у таїнствах: щоденній Святій Месі, частому причасті, щотижневій сповіді. Під впливом свого сповідника отця Феліціана Антоневича Каліновський почав індивідуальне вивчення богослов’я, що продовжив під час заслання. Віра дозволила Юзефу розпізнати свій власний характер і ритм внутрішнього життя, а події вплести в процес становлення своєї особистості.

Каторга і заслання

Повстання поляків було жорстоко придушене. Генерал-губернатор Литви Муравйов, прозваний в народі «Вішальником», нещадно розправлявся з його учасниками. Наприкінці березня 1864 року був арештований і Юзеф. Спочатку він заперечував свою причетність до повстання. Але потім, бажаючи врятувати від арешту людей, з якими він контактував, Каліновський узяв усю провину на себе, показуючи обставини так, щоб слідство цікавилося лише ним одним. З в’язниці Юзеф написав Мурав­йову листа, у якому виклав свій погляд на розвиток повстання і помилковість жорстоких репресій генерал-губернатора щодо повстанців. Уважно вивчивши цей лист, Муравйов передав через слідчого, щоб Каліновський написав що-небудь іще. На це Юзеф, внутрішньо вільний, без страху смерті, відповів: «Те, що я написав, я написав зі своєї волі, а наказу Муравйова слухатися не маю наміру».

2 червня суд присудив Каліновського до страти через розстріл. Він прийняв цю звістку спокійно, хоча і не очікував такого повороту подій. Родина Юзефа використовувала всі можливості, аби пом’якшити вирок. Вирішальним для Муравйова став аргумент: «Каліновського шанували, як святого, тому його мученицька смерть буде лише на руку полякам». І страта була замінена десятьма роками каторги в Сибірі, Юзефа позбавили військового чину, дворянського звання, всіх прав стану.

Так Каліновський почав свій хресний шлях. На місце відбування покарання він добирався етапом майже рік. Дорога каторжників лежала через Петербург, Москву, Нижній Новгород, Казань, Перм, Тобольськ, Томськ, Іркутськ. В Іркутську Юзефу дозволили вибрати місце поселення. Губернатор Іркутська, що співчував засланим, порадив Каліновському вибрати Усолля- Сибірське, де вже перебувало понад вісім десяти поляків і де умови життя були терпимі.

В Усоллі Каліновського зустріли тепло. Група польських засланих була добре організована, мала свій орган самоврядування і старосту. Засуджені жили в бараках при соляних копальнях. Каліновський швидко заслужив довіру земляків і був обраний суддею у вирішенні суперечок. Також він організував самоосвіту для охочих: викладав фізику, математику, навчав дітей висланих, які прибули разом з родинами. Тут у Сибіру Каліновський досяг внутрішньої зрілості. Він писав: «Світ може позбавити мене всього, але у мене завжди буде недоступний для нього прихисток: молитва. В ній можна поєднати минуле, теперішнє, а також майбутнє як надію… Крім молитви, я нічого не можу запропонувати Богові. Я не можу постити, у мене майже нічого немає, щоб давати милостиню, бракує сил працювати, залишається лише страждати й молитися. Більших скарбів, ніж молитва, у мене ніколи не було, та я й не хочу більшого».

Аскетичне і молитовне життя Юзефа, його доброзичливе ставлення до всіх ув’язнених привело до того, що заслані почали включати у свої молитви слова: «Молитвами Юзефа Калиновського почуй нас, Господи!»

З роками умови життя ув’язнених поліпшувалися, періодично з’являлися амністії. У 1866 році Юзефу разом з п’ятдесятьма іншими засудженими замінили каторжні роботи на заслання. До Усолля час від часу приїжджав з Іркутська  отець – мар’янин Кшиштоф Шверницький, теж засланий, чиєю парафією стала вся східна частина Сибіру. Узимку на санях, улітку на конях він поспішав з таїнствами до своїх парафіян. Цей священник і зміцнив Юзефа в його рішенні присвятити себе Богові. Отець Шверницький порадив Калиновському вести чернечий спосіб життя, поглиблювати богословські знання і довірити Богові всі свої матеріальні проблеми (засланим було важко самостійно утримувати себе). Тому місцем вільного поселення Юзеф вибрав Іркутськ. Він оселився в маленькій кімнаті при католицькій церкві. Тут він міг регулярно приступати до таїнств, допомагав готувати парафіяльних дітей до першого причастя. Заробляв на життя приватними уроками.

Влітку 1873 року Каліновському була дозволена двомісячна відпустка для поїздки додому. Юзеф провів цей час у сімейному маєтку в Грозові (Білорусь). Це була його остання зустріч з батьком, матір’ю та численною ріднею.              

У 1874 році Каліновський був остаточно звільнений, але в паспорті, який йому повернули, значилася заборона на проживання у Литві. Йому було тоді 39 років.

Вихователь князя

23 квітня 1874 року Юзеф приїхав до Варшави. Оселився у брата Габрієля, що жив у центрі міста в маленькій квартирці в мансарді під самим дахом. Попри те, що він був добрим фахівцем, роботу в столиці Польського королівства Каліновському було знайти нелегко. Юзефом опанувало бажання виїхати за кордон. На цей від’їзд він покладав великі надії: відновити в пам’яті отримані колись знання, навчитися чомусь новому, заробити грошей, мати необмежений доступ до світової літератури, але головне, здійснити задум, що визрівав у ньому багато років. Тому Юзеф, усупереч бажанню рідних, особливо матері, прийняв пропозицію стати вихователем шістнадцятирічного князя Августа Чарторийського, сина князя Владислава, який очолював польську еміграцію. Приймаючи таке рішення, Каліновський хотів хоча б частково відшкодувати ті витрати, які його родині довелося зробити, коли він був на засланні.

Владислав був сином князя Адама Чарторийського, міністра закордонних справ при царі Олександрі I. Під час листопадового повстання Адам очолював народний уряд, а після придушення повстання осів у Парижі в готелі «Ламбер», що і став згодом центром польської політичної еміграції у Франції. Тут разом зі своїм вихованцем і оселився Юзеф Калиновський. Його обов’язком було піклуватися про юнака, формувати його характер. Це вимагало невідступного перебування з юним князем як удома, так і поза його стінами. Вільний час у Юзефа був тільки тоді, коли Гучо (так називали князя рідні) займався з викладачами. Але надовго Каліновський відлучатися не міг. У перервах між уроками він повинен був пограти з вихованцем у м’яча, побігати, пожартувати. Після обіду вони йшли на прогулянку в парк або каталися на прогулянковому судні по Сені, а ввечері брали участь у богослужінні в одному з храмів. Після декількох місяців спостережень за князем проникливий педагог прийшов до висновку, що для юнака корисніше навчатися в гімназії, перебуваючи у колі однолітків. Але цей задум не судилося втілити через прогресуючий туберкульоз легень у Гучо. Лікарі наказали йому змінювати кліматичні умови в залежності від пір року. Перспектива постійних переїздів не радувала Каліновського, але він не мав можливості щось змінити. Юзеф намагався замінити юнаку батька, матір, гувернантку та охоронця. Сили на все це він черпав зі скарбниці молитов і таїнств. Своїм досвідом віри Каліновський ділився з вихованцем, ведучи його шляхом глибокого духовного життя. Про його великий вплив свідчить те, що пізніше Август вступив до Ордену Салезіянців (за­сновник – святий Йоан Боско) і нещодавно був долучений до лику блаженних.

Втілення довгоочікуваного задуму

Супроводжуючи Гучо, в одному з альпійських сіл Юзеф записав: «…подорожі й постійні зміни стомлюють душу і викликають сум’яття внутрішнього настрою. Очевидно, прийшов час, і найвищий час, для однієї лише безпеки душі відмовитися від цього світу й усамітнитися в монастирській келії». Розраду Калиновському принесла листівка від сестри-кармелітки Ксаверії, тітки Гучо, вкладена в лист племінникові. На звороті були слова святої Терези Авільської: «Не тривожся, не страшися серед життєвих доріг, тут усе відходить, є тільки Бог! Терпіння переможе тягар днів на землі. Хто Бога знайшов, той цілком щасливий: Бог є самодостатній». Юзеф розцінив ці слова як знак. З цього часу думка цілком присвятити себе Богові не залишала Каліновського ні на хвилину. «Останні два роки я боровся із проблемою вибору чернечого ордену. Сьогодні цей голос «у Кармель» я розцінюю як голос від Бога…», – писав Юзеф в одному з листів.

В той час у Польщі залишався єдиний чоловічий кармелітський монастир у Чорній під Краковом (інші були закриті царським указом). Та й він виглядав жалюгідно: будинок, що потребував капітального ремонту і жменька ченців, які звикли до зручностей і не мали ні сил, ні бажання повернутися до суворого чернечого життя згідно зі статутом. Монастирю загрожував повний занепад. Тому було вирішено приєднати його до австро-угорської провінції й надсилати сюди ченців з інших країн.

Бачачи цей занепад, сестри-кармелітки з Кракова невпинно підносили Богові молитви, щоби знайшлася людина, здатна реформувати монастир у Чорній.

Чернече життя

15 липня 1877 року, у віці 42 років, Юзеф Каліновський прибув до монастиря у Гразу (Австрія), де почав свій шлях у Кармелі. 26 листопада того ж року він був одягнений у чернечий одяг та отримав ім’я Рафаїл св. Йосифа. У 1878 році до брата Рафаїла Каліновського дійшли сумні новини з рідного дому: спочатку про смерть сестри Марії, потім про смерть батька. Попри гіркі переживання брат Рафаїл вперто йшов шляхом покликання. Філософію і богослов’я Каліновський вивчав у монастирі Гийор в Угорщині. Після навчання, як призначеного для служіння у польській провінції, Рафаїла відправили в монастир до Чорної, де він був висвячений 15 січня 1882 року. Незабаром генеральний дефініторіум у Римі призначив отця Рафаїла настоятелем монастиря в Чорній. З одного боку, це було знаком довіри до нещодавно висвяченого священника, а з іншого боку – доказом турботи про місцевий народ і про відродження польської провінції кармелітів.

Отець Рафаїл дійсно став людиною, про яку молилися сестри-кармелітки, – людиною, яка відродила й обновила Кармель у Польщі. Були відремонтовані келії й храм, упорядкована монастирська бібліотека. Коли в монастирі налагодилося чернече життя, у ще недавно пустуючий храм потягнулися люди. На плечі отця Рафаїла і ще двох священників, які знали місцеву мову, ліг обов’язок сповідати численних прочан.

Формування внутрішнього життя ченців отець Рафаїл не зводив до постійних зауважень, вказівок і докорів. Він насамперед сам був прикладом для всіх: в умертвленні плоті, в дотриманні мовчання та інших чеснот. Під час нічного підйому він першим виходив до коридору, щоб стукалкою скликати побратимів на утреню. Завжди серйозний, він спочатку викликав у людях острах, який розсіювався, тільки-но вони бачили ласкаву посмішку і сердечне ставлення до всіх, хто звертався до нього за допомогою.

Настоятелі ордену, довіряючи мудрості й досвіду Калиновського, доручили йому в 1884 році опіку над жіночим кармелітським монастирем у Кракові. Оскільки багато років він служив притулком для черниць, вигнаних із закритих царським указом монастирів, чернече життя у монастирі потребувало реорганізації та впорядкування. Не строгістю, а любов’ю і творчим прикладом отцю Рафаїлу вдалося обновити дух і ревність у цьому монастирі. Як мудрий духівник, він умів надихнути людей на виконання важких, але святих завдань. Калиновський не приймав половинчастості в чернечому покликанні, вимагав цілковитої присвяти себе Господу, чого б це не коштувало.

Нове завдання

Хоча життя в монастирі в Чорній налагодилося, чисельність ченців збільшилась за 12 років лише на п’ять осіб. Юнаки, що приходили зі світу, не витримували строгості статуту. Тому в 1891 році було вирішено заснувати новий монастир, при якому була б гімназія-інтернат для хлопчиків, які бажають присвятити себе служінню Богові в ордені кармелітів. Для цього було вибране містечко Вадовіце, розташоване у мальовничому місці на березі ріки Скави біля підніжжя Карпат. Умови були важкими. Маленький будиночок з чотирма кімнатками й кухнею служив житлом і для ченців, і для хлопчиків. Не було ні ліжок, ні стільців, ні столів. Спали на сіні, постеленому на підлозі. Святу Месу служили в парафіяльному костьолі. Згодом у прибудові була влаштована каплиця.

Господь благословив зусилля Калиновського великим числом покликань. Першим вихованцем у Вадовіцах став Еразм Якубовський. Пізніше, як отець Чеслав, він буде працювати в приватній гімназії кармелітів у Вадовіцах, що на той час розрослася.

Хлопчаки любили отця Рафаїла, неодноразово просили його розповісти про повстання, про Сибір, про каторгу. Каліновський завжди у своїх розповідях намагався відвернути увагу від своєї особи. Він яскраво описував сибірські ріки, ліси й гори. Також придалися його знання з математики, котра особливо важко давалася вихованцям. Отець Рафаїл міг терпляче і доброзичливо повторювати кілька разів одне й те саме пояснення, поки воно не ставало зрозумілим. Багато уваги отець Рафаїл приділяв тому, щоб навчити хлопчиків чистоти й порядку. Вимагав від них стежити за охайністю одягу і зовнішнім виглядом. Він вважав, що вихованці постійно повинні бути чимось зайняті, чи то роботою, чи грою. Не терпів порожньої трати часу і неробства, бачив у цьому джерело багатьох недоліків і гріхів.

Маючи глибоку і всебічну освіту, Каліновський вважав її необ­хідною для священника. Також він наголошував на важливості вироблення характеру і поступового залучення до духовних вправ. Здатність і схильність до таких вправ повинна була стати перевіркою чернечого покликання. Отець Рафаїл вважав, що, закликаючи до чернечого життя, Господь дає людині здібність до науки, чутливість совісті, скромність, поміркованість, тягу до духовних вправ. Якщо цих якостей нема, то немає і покликання.

Сповідник

Проникливість, мудрість, терпіння і доброта притягали до отця Рафаїла, де б він не був, багато людей. Бувало, що він годинами сидів у сповідальні, а взимку замерзав у ній так, що не міг вийти з неї самостійно. Каліновський пізнав на своїм віку убогість духовну, моральну, матеріальну. Звичайно, він міг стати після такої школи життя жорстоким і цинічним, але добрий за натурою, вимогливий до себе, він співчував людським слабостям і завжди бажав допомогти. Тому наплив людей, що приїжджали на сповідь до монастиря, був великий. Уже на світанку біля закритих воріт чекали люди, щоб якомога раніше зайняти місце в сповідальні. «Якийсь особливий порив до примирення з Богом, зростання в чеснотах, налагодження сімейних стосунків…Перед лицем сум’яття і круговерті, притаманних нашому часу, коли нічого не робиться для того, щоб направляти людей до їх істинного добра, таїнство Покаяння стає не тільки засобом спасіння душ, але також якорем, що запобігає остаточній катастрофі човна нашого суспільства», – писав Каліновський в одному з листів до рідних.

Останні дні

У травні 1906 року Каліновського знову призначили настоятелем монастиря у Вадовіцах. До цього часу він був уже зовсім слабким фізично. Давалося взнаки підірване на засланні здоров’я. Під час Адвенту 1906 року його виснажений хворобою організм не витримав, Каліновський знепритомнів прямо на хорах під час молитви. Його віднесли до келії. Лікарі сумнівалися в його одужанні. Наближалося Різдво. Хворий попросив, щоб без особливої потреби його не турбували, заборонив передавати йому новини зі світу. У повній тиші й зосередженні він жадав приготуватися до смерті, що, як здавалося, стояла вже на порозі.

Але наприкінці січня отець Рафаїл почав одужувати. «Мені здавалося, що я помру, – писав він після хвороби, – я був таким щасливим, і ось знову потрібно ще жити на землі».

Наприкінці травня сили повернулися до нього настільки, що він міг знову відправляти Святу Месу. У свято Божої Матері з Гори Кармель отець Рафаїл як настоятель прийняв урочисті чернечі обітниці п’яти молодих семінаристів. Після церемонії на пам’ятних листівках він власноручно написав: «Серце Ісуса, жертво любові, зроби з мене гостію, живу, святу, приємну Богові».

Останню свою месу Каліновський відправив 20 серпня. Наступна простуда, що потягнула за собою запалення легень і суглобів, знову поклала отця Рафаїла в ліжко. Щодня він приймав Святе Причастя, майже весь час мовчав. За кілька днів до смерті попросив принести йому старі листи. Переглянувши їх, велику частину звелів спалити. Потім попросив про останні Таїнства. У його келії зібралася вся спільнота. Після прийняття Таїнств отець Рафаїл, зібравши останні сили, сів на постелі й зі сльозами на очах підняв для благословення тремтячу руку. «Зберігайте єдність», – сказав він на прощання.

Тепер він був зовсім спокійний. Лежав тихо, нерухомо, спрямувавши погляд на зображення Христа Розп’ятого, яке висіло над його ліжком. Напередодні смерті весь день 14 листопада отець Рафаїл молився. Нарешті він дочекався хвилини, коли нічого не заважало його зосередженню – ні страждання, ні відвідувачі.

Ранком 15 листопада 1907 року брати востаннє зібралися на молитву в келії вмираючого настоятеля. Під час Літанії до Всіх святих отець Рафаїл відійшов.              

Як піонер відродження польського Кармелю, Каліновський був похований на монастирському цвинтарі в Чорній, де він починав свій шлях.

У 1991 році отець Рафаїл Каліновський був приєднаний до лику святих. Під час урочистостей у Римі Йоан Павло II сказав: «Сьогодні Церква особливо намагається відкрити християнські корені Європи. Святі якнайповніше свідчать про ці корені. Вони говорять: не відривайтеся від цих коренів, якщо дерево повинно рости згідно з задумом предвічного призначення людини в Бозі».      

Опрацювала Ірина Воловицька

 

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Введіть свій коментар!
Введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.